Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Того дня братія поводилася так, ніби все як завжди і ніщо не порушує звичної монастирської нудьги. Знайомими молитвами укріплювали душі й привертали увагу Господа до цієї землі, до якої він уже давно повернувся спиною; готувався обід, знову були капуста й картопля, та ще з ласки Божої кілька зерняток рису, просто щоб знати, як далеко на схід ступила християнська нога; брат Ілія, як і щодня, чистив пістоля і ті дві рушниці, що йому довірив брат Ґрґо, вирушаючи в Падую три роки тому; брат Шишко в підвалі переливав вино з однієї діжки в іншу, бурмочучи при цьому якісь свої замовляння проти зброджування на оцет. Усі вдавали, що сокола немає, а він дибав навколо, схожий на ошляхетнену курку, заходив у кухню, наглядав за змащуванням зброї, ішов у капличку і довго стояв перед вівтарем, задивившись на Ісуса і Марію, сумний тим сумом, що відомий тільки людям, які не бачать щодня тієї самої картини, а тому вміють помічати в ній внутрішній біль. Часом злітав і робив кілька кіл під низькими склепіннями, але не бився об стіни, як голуби чи горобці, що випадково залітали в монастир. Потім спускався і продовжував ходити, крок за кроком, повільно і з усвідомленням того, що цей світ малий, а наша чернеча спільнота у ньому ще менша.

Надвечір він став край вогнища, біля триногого табурета брата Шишка, і розправляв то одне, то друге крило, щоб краще їх зігріти. Братія довго мовчала, наче їй було незручно виповідати перед незнайомцем монастирські таємниці, і навіть не перезиралася, щоб хтось один не помітив розгубленості і душевного сум’яття іншого і не мав приводу для якогось недоречного жарту.

«А куди ж зникла ханума?» — промовив раптом брат Серафін. «А хто її знає, жінка як жінка», — видихнув хтось у відповідь. «Їй ще пороблено чи вже минулося?» — «Це ти запитуєш чи просто так кажеш?» — «Бачить Бог, я просто так, нащо мені розпитувати, головне, що вона пішла». — «Дай Боже, хай іде». — «Отож. А якби лишилася?» — «З Божої ласки, хай собі». — «Еге ж. А якби й справді залишилася?» — «Нічого б не було, як і зараз нічого нема». — «Саме так, нічого. Не доведи Господи, аби щось». — «І що робити тепер?» — «Ти мене питаєш? Когось іншого спитай». — «Дістане ж Яків, коли прийде!» — «Якщо прийде». — «Ох, матиме він цього разу, святим Ілією і цим хрестом присягаюся, ох, побачить…»

Тієї ночі братія не заснула, а брат Яків Дурмо не повернувся. Сокіл пішов у його келію і, судячи з усього, він єдиний у монастирі спав. Поклав голову межи крил, здавалося, аж чутно, як сопе уві сні.

Назавтра брат Серафін зібрав у бібліотеці всіх монахів. Вони зачинили двері та обидва вікна, щоби птах не міг зайти. «Лишається три дні до повернення настоятеля з Пожеґи, — почав Серафін. — Він довірив мені монастир, щоб я дбав про порядок і охороняв святість дому Божого. Це легко, коли нам усім разом не бракує розважливості, і навіть хай тут тричі перевернеться казан із ракією, моя рука до пістоля чи кинджала не потягнеться. Тому й призначив мене настоятель. За розважливість…

Брат Серафін потерпав від того, що намагався сказати, та ніхто не хотів йому допомогти. Брати замкнулися в собі, мовчали, як фойничани на віронауці, і чекали, щоб він першим виповів те, чому не зарадить жодна розважливість.

А він усе зволікав, обливався потом, провадячи: «Те, що сталося позавчора, нам усім краще забути. У Давньому Римі сказали б, що в нас побувала фурія, а в Греції це називалося інакше. Я забув слово. Дітям велять не відчиняти дверей абикому. Я не звинувачую брата Шишка, всі ми діти Божі…»

Брат Шишко стрепенувся на згадку свого імені. «Ну ось, тепер я буду в усьому винен», — подумав. А брат Серафін подивився на нього благально, все б віддав, якби зараз міг добряче з кимось посваритись, а ще більше — якби хтось замість нього сказав те, що потрібно сказати.

«Браття, я думаю, що наш брат Яків тут, у монастирі, нам же тільки здається, ніби його немає», — нарешті видушив із себе Серафін. Переводив погляд від одного монаха до іншого, очі спалахували, як зорі у вечірньому небі, і підтверджували його слова. «Чи не так?» — запитав він брата Ілію, що сидів навпроти нього. «Так», — тихо відповів той, а всі закивали головами. Якби хтось їх побачив у ту мить, подумав би, що вони передражнюють старих бабів, що сидять біля печі й з радістю очікують останнього причастя.

Врешті все сталося так, як і хотів брат Серафін. Коли настоятель повернеться, він не почує нічого, що змусило б його сумніватися в розважливості Серафіна, і зустріч у бібліотеці не перетворилася на історію про несосвітенну дурість, якою братія псувала б йому кров до самої смерті, а потім передавала б її з покоління в покоління, поки стоятимуть Крешево і Крешевський монастир. Щось було сказано, але й не сказано було нічого.

Головне, що з’ясувалося: всі думають однаково. Брат Яків Дурмо перетворився на сокола.

Щодо того, як це сталося і чи відбулася трансформація з доброї, чи ж зі злої волі, через те, що брат Яків забагато розмовляв із тваринами чи тому, що хтось його зачарував, братія не мала певності. Кращий, звісно, перший варіант, принаймні не буде тепер стільки вештатися поза монастирем і ретельніше виконуватиме духовні обов’язки, та все ж вірогідніше, що сталося друге. Якщо це так, тоді Рейхана могла бути якось пов’язана з цим. Зрештою, хто ще, крім неї?

Брат Серафін не стільки шкодував, що Яків змінив подобу (він не любив тварин — у дитинстві його вкусив сусідський Сірко, ще й тепер було видно шрам на нозі); не міг йому особливо подобатись і чернець, що дбає лише про тварин; але щось інше будило в ньому серйозні тривоги й потьмарювало його зазвичай веселу вдачу. Хоч і не вірив у чаклунство, замовляння й людські забобони, йому доводилося на власні очі бачити людей, які калічилися, дітей зі здоровими очима, що раптом сліпли, матерів, у яких зникало молоко, коли бачили павука на стіні, священиків, у яких ставався удар під час вигнання демонів із юнака, та й існування привидів він не заперечував. Насміхався був з мусульманського повір’я, буцім перед Різдвом усюди вештаються каранджолози[73] і хапають людей, щоб напитися їхньої крові, поки років із десять тому не довелося їхати у переддень Різдва з Кіселяка. Ніч застала його в дорозі,