Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Якось він раптом зупинився і вигукнув:

— Якби ж не вартовий!

— Буде він чи ні, це залежить від вас, — відказав Дантес, що читав абатові думки, наче його череп був зі скла.

— Я вже сказав вам, що вбивство мені огидне!

— Та це вбивство, якщо воно здійсниться, буде вчинене з інстинкту само–збереження, для самозахисту.

— Усе одно не можу.

— Проте ви думаєте про це?

— Весь час, — прошепотів панотець.

— І ви знайшли спосіб?

— Знайшов, якби на галерею поставили чатового, що був би сліпий і глухий.

— Він буде і сліпий, і глухий, — відказав Едмон із твердістю, що злякала абата.

— Ні, ні, — вигукнув він, — це неможливо!

Дантес хотів провадити далі ту розмову, та абат похитав головою і не відповів.

Минули три місяці.

— Ви дужий? — запитав якось Дантеса абат.

Дантес замість відповіді взяв долото, зігнув його підковою і знову випростав.

— Дасте слово честі, що заб’єте чатового лише зі скрайньої необхідності?

— Даю.

— Тоді ми можемо виконати ваш намір, — сказав священик.

— А скільки потрібно буде часу, щоб його виконати?

— Понад рік.

— І можна братися до праці?

— Хоч і зараз.

— Ось бачте, ми згаяли цілий рік! — вигукнув Дантес.

— Згаяли, кажете?

— Ох, вибачте мені, заради Бога! — зашарівшись, вигукнув Дантес.

— Та годі вже, — сказав абат. — Людина завжди лише людина, а ви ще й одна з найліпших, яких я знав. То слухайте, ось мій план.

І абат показав Дантесові креслення, яке він зробив; то був план його камери, Дантесової буцергарні й лазу, що з’єднував їх. Посередині того лазу відгалужувався бічний хід, як ті, що прокладаються в копальнях. Цей бічний хід закінчувався під галереєю, де ходив чатовий; тут слід було зробити широку виямку, підриваючи і розхитуючи одну з плит, що утворювали долівку галереї: потрібної хвилини плита осяде під вагою вояка, він провалиться у виямку; приголомшений падінням, він не зможе боронитися, і тієї миті Дантес накинеться на нього, скрутить, заткне йому пельку, і обидва бранці вилізуть через вікно галереї, спустяться зовнішнім муром за допомогою мотузяної драбини й утечуть.

Дантес заплескав долонями, і очі його засяяли радістю; план був такий простий, що неодмінно мав удатися.

Того ж таки дня наші копачі взялися до праці; трудилися вони запопадливо, адже та праця настала після довгого відпочинку і, либонь, улягала заповітному бажанню кожного з них.

Вони невтомно копали, кидаючи працю лише о тій порі, коли мусили повертатися до своїх камер і чекати на повернення тюремника. Утім, вони вже здалеку навчилися розрізняти його ходу, і жодного з них ні разу не застукали на гарячому. Щоб земля, яку вони вийняли з нового підкопу, не завалила їхній лаз, вони викидали її потроху і з неймовірною обачністю крізь вікно Дантесової чи абатової камери; її ретельно розтирали на порох, і нічний вітер її розвіював дощенту.

Понад рік збули вони за тією працею, яку виконували долотом, ножем і дерев’яним ломом; упродовж того року священик навчав Дантеса, розмовляв із ним то тією, то тією мовою, розповідав йому історію народів і тих великих постатей, що вряди-годи залишають по собі блискучий слід, який називають славою. До того ж, абат, як світська людина, що належала до найвищих кіл, у поведінці своїй зберігав якусь сумовиту величавість; завдяки вродженій перейнятливості Дантес зумів засвоїти вишукану чемність, якої йому бракувало, і шляхетні манери, яких набувають зазвичай лише у спілкуванні з найвищими класами або в товаристві освічених людей.

За п’ятнадцять місяців лаз було викопано; під галереєю вони зробили виямку; можна було чути кроки чатового, що ходив туди і сюди; і бранці, що задля успіху втечі мусили чекати темної й безмісячної ночі, боялися лише одного: що земля не витримає і передчасно провалиться під ногами вояка. Щоб відвернути ту загрозу, вони поставили підпору, яку знайшли у підмурку.

Дантес якраз порався коло неї, аж почув, що абат Фаріа, який лишився у його камері, де обточував цвяха, що призначався для зміцнення мотузяної драбини, гукає його переляканим голосом. Дантес побіг до нього і побачив, що панотець стоїть посеред камері, блідий, спітнілий, з конвульсивно зціпленими руками.

— Боже мій! — вигукнув Дантес. — Що таке? Що з вами?

— Хутчій, хутчій! — сказав абат. — Слухайте!

Дантес глянув на посіріле абатове обличчя, на його очі, облямовані синіми кружалами, на бліді губи, на розпатланого чуба і перелякано впустив із рук долото.

— Що сталося? — вигукнув він.

— Погибель моя! — відказав священик. — Слухайте. Мене змагає страшна, може, смертельна недуга; напад розпочинається, я відчуваю; я вже зазнав такого за рік до ув’язнення. Є тільки один засіб на цю хворобу, я назву вам його; біжіть до мене, підійміть ніжку ліжка, вона порожня, у ній ви знайдете пляшечку з червоною рідиною. Принесіть її сюди... або ні, ні, зачекайте! Мене можуть застукати тут; допоможіть мені дістатися до моєї камери, поки у мене ще сила є. Хтозна, що може статися і як довго триватиме напад.

Дантес не розгубився, попри страшенне лихо, що спіткало його; він спустився в лаз, тягнучи за собою сердешного абата; із неймовірним зусиллями він довів недужого до камери і поклав до ліжка.

— Дякую, — сказав абат, здригаючись усеньким тілом, наче допіру виліз із крижаної води. — Напад зараз розпочнеться, я буду в каталепсії[16]; може, буду лежати без руху, без жодного стогону, а може, на губах виступить піна, я буду корчитися і кричати. Зробіть так, щоб не чутно було мого галасу, це найважливіше; а то мене ще переведуть до іншої камери, і нас розлучать навіки. Як побачите, що я заціп, задубів, одне слово, став як мрець, тоді — лише тоді, чуєте? — розціпте мені зуби ножем і влийте до рота десять крапель настою; і, може, я отямлюся.

— Може? — сумно вигукнув Дантес.

— На поміч! На поміч! — заволав абат. — Я... я уми...

Напад розпочався з такою швидкістю і силою, що нещасний в’язень навіть не встиг закінчити розпочате слово. Чолом його промайнула швидка і похмура тінь, що була наче морська буря; очі розплющилися, щоки почервоніли, рот перехнябився; він борсався, гарчав, на вустах закипіла піна. Виконуючи його наказ, Дантес затиснув йому рота ковдрою. Так тривало дві години. Аж безтямний, мов камінь, холодний і блідий, мов той мармур, безпомічний, немов розтоптана билина, він забився в останніх корчах, потім витягся на ліжку і завмер.

Едмон чекав, аж поки ця гадана смерть заволодіє всеньким тілом і кригою огорне самісіньке серце. Тоді він узяв ножа, просунув його поміж зубами, на превелику силу розціпив стиснуті щелепи, залляв одну за одною десять крапель червоної рідини і заходився чекати.

Минула година, абат не ворушився. Дантес перелякався, що чекає задовго, і дивився на нього із жахом, узявшись за голову. Коли ж це щоки потроху зашарілися; в очах, що весь час залишалися розплющені й порожні, промайнула свідомість; легке зітхання війнуло з його вуст; абат поворухнувся.

— Порятований!