Читати книгу - "Земля Санникова"

Тиша порушувалася нерідко то різким посвистом, то гудінням якогось отвору.

— Чорна пустеля, що димиться! — вигукнув Горюнов.

— Ось вона, долина Тисячі Димів! — сказав Ордин.

— Оселя злих духів! — заявив старший з-поміж онкілонів. — Це димляться їхні багаття в підземних печерах.

Із різними почуттями дивилися на цю картину люди загону: білі — із цікавістю, смагляві — із забобонною тривогою. Ширший стовп пари попереду привернув увагу. Коли наблизилися до нього, виявилося, що він піднімається з озерця діаметром усього метрів шість, у якому вода булькала, наче у великому казані.

Горюнов дістав із торбинки шматок сирого м’яса, прив’язав його до кінця ремінця й опустив у воду. М’ясо, яке підкидали струмені киплячої води, крутилося, пірнало й за кілька хвилин зварилося.

— Чудове місце для ночівлі! — зауважив Ордин. — Немає дров, але є готовий казан, у якому можна зварити вечерю та взяти окропу для чаю.

На подальшому шляху на північ зустріли ще кілька киплячих озер різного, але невеликого розміру. Найменші — в один-два метри в діаметрі — кипіли спокійно, виділяючи багато дрібних бульбашок; великі кипіли бурхливо, і вся поверхня їхня хвилювалася, здимаючись де-не-де джерелами. Звернули увагу, що стрімкі стінки над поверхнею води й ґрунт навколо озер подекуди були вкриті білим нальотом, неначе снігом. Останній коло киплячої води здавався безглуздям. Нашкребли на пробу цього нальоту, і виявилося, що це якась сіль, дуже їдка й неприємна на смак.

— Але якщо виділяється сіль, вода теж має бути солоною й непридатною для чаю, — зауважив Горюнов.

Скуштували воду — вона виявилася не зовсім прісною, але все-таки придатною для пиття.

Пробираючись між киплячими озерцями й розщілинами, що димилися, вже недалеко від краю улоговини натрапили на велику пласку западину, діаметром сотні зо дві кроків і глибиною метрів п’ятнадцять-двадцять.

Дно плавно вигиналося, тож нагадувало велику чашу, але води не було. Вдивляючись крізь імлу, що стелилася по дну, вони помітили, що в розколинах ґрунту подекуди спалахують сині вогники. Ордин захотів роздивитися їх ближче, але через кілька кроків швидко повернув назад, затискаючи ніс і рот. Він сказав, що почав задихатися від випаровувань сірки й хлору, які заповнювали гаряче, як у печі, повітря.

У бінокль можна було роздивитись, що на чорному ґрунті дна всюди жовтіють і біліють смугами й плямами густі нальоти, очевидно, сірки й нашатирю.

— Ну, Павле Миколайовичу, сказав Ордин Костякову, коли віддихався, — тепер і ви не станете заперечувати, що Земля Санникова — кратер колосального вулкана, ще не зовсім згаслого.

— Звичайно. Ці базальтові урвища з усіх боків, гейзери й озера з бульбашками — на півдні, киплячі озера й фумароли — на півночі, ця отруйна яма — усе це не залишає жодного сумніву, — підтвердив Горюнов.

— Але онкілони живуть тут чотириста років, а вампу й тварини набагато довше. У південній половині — густа рослинність — отже, вулкан давно вже не діяв, — заперечив Костяков.

— Звичайно, але ясно також, що він припиняв свою діяльність поступово з півдня на північ, тому що ознаки тут набагато яскравіші. Можливо, у той час, коли вампу вже населяли південну частину, в північній ще виливалася лава.

— Онкілони цього вже не застали, — підтвердив Ордин. — Вони знають лише про дим «підземних духів».

— А чи не може вулкан одного чудового дня прокинутися від своєї довгої сплячки й накоїти лиха? — запитав Горюнов.

— Цілком можливо. Згаслими в повному розумінні можна вважати тільки вулкани, які не діяли вже цілі геологічні періоди й уже більш-менш зруйновані. За всі інші поручитися не можна, і їх правильніше вважати сплячими, бо вони можуть прокинутись. Ми знаємо приклади, коли вулкани, які вважали згаслими, раптом починали діяти. Пригадайте Везувій, у кратері якого, порослім густим лісом, рятувався Спартак, ватажок повсталих рабів. Ніхто не вважав цю гору вулканом, про її діяльність не збереглося навіть переказів. І раптом у сімдесят дев’ятому році нашої ери вона прокинулася й знищила Геркуланум і Помпеї і відтоді діє до нашого часу.

— А Лиса гора на Мартиніці, — пригадав Горюнов. — До половини вісімнадцятого століття вона спала й тубільці нічого не знали про її минулу діяльність. Потім почала прокидатися, але прокидалася півтораста років, ледве подаючи ознаки життя, і тільки на початку двадцятого століття здійснила страшне виверження, яке за кілька хвилин знищило місто Сен-П’єр і тридцять тисяч життів.

— І таких прикладів можна навести ще багато з обох Америк, Зондських островів, Камчатки, — додав Ордин.

— Пробудження цього вулкана справді було б лихом для онкілонів, — зауважив Костяков.

— Судячи з того, як і де поновиться діяльність. Якщо вона обмежиться північною частиною улоговини, яка й тепер безплідна та незаселена, і якщо вона буде не потужною, онкілони спокійно існуватимуть неподалік від вулкана. Але якщо виверження почнуться в південній частині, можна чекати найгіршого.

— Мені здається, — відповів Ордин, — що це багатство фумарол, киплячих озер, гейзерів в улоговині свідчить, що вулканічна діяльність може поновитися не сьогодні-завтра — одне слово, в будь-яку мить, хоча такий стан улоговини триває вже сотні років, за словами онкілонів. Але ж вони дуже рідко відвідують цю місцевість, і свідчення їхні ненадійні. Тут потрібне правильне спостереження.

— Сподіватимемось, що поки ми тут, нічого не станеться і що Земля Санникова з її живими скам’янілостями існуватиме ще століття, — побажав Горюнов.

Обігнувши задушливу западину, мандрівники швидко дійшли до північного краю улоговини, який являв собою таке ж стрімке або уступчасте урвище із базальту, як і в інших місцях; воно піднімалося, на перший погляд, не менше, ніж на тисячу метрів. Внаслідок цілковитої відсутності рослинності, навіть лишаїв, цей край справляв ще більш похмуре враження. Але, роздивившись навкруг, перед очима спостерігача поставала ще більш вражаюча картина: на невеликій відстані від підніжжя чорної стіни простяглася біла стіна долини Тисячі Димів, у яку зливалися здалеку стовпи пари; ця стіна не була нерухомою, а трохи хвилювалася, клубилася, і під променями низького сонця на її хвилястім гребені подекуди переливалися райдуги, пересуваючись із місця на місце.

В одному місці довга біла смуга біля підніжжя чорної стіни привернула до себе увагу мандрівників.

— Дивно, невже це сніг, який звалився зверху? — припустив Горюнов.

— Ні, це не сніг, а вихід якоїсь білої гірської породи, — сказав Ордин, глянувши в бінокль. — І вона вся порита ямами, наче її гризли. Чи не тут вампу добувають собі кремені?

Поспішили до цього місця. І виявилося, що тут базальт лежить на сніжно-білому крихкому мармурі, який виступав