Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

Того літа я зав’язав із травою, цигарками й відеоіграми. Зав’язав із дурнуватими фантазіями про своє майбутнє рок-зірки, покинув музичну школу і записався в коледж. Почав ходити у спортзал і добряче схуд. Подружився з кількома людьми. Почав уперше зустрічатися з дівчиною. А ще взявся до навчання, чого ніколи в житті не робив. І з подивом зрозумів, що можу отримувати гарні оцінки, якщо тільки докладу зусиль. Наступного літа я поставив собі за мету прочитати п’ятдесят нехудожніх книжок за п’ятдесят днів — і зробив це. А ще наступного року я перевівся до престижного університету на іншому кінці країни, де вперше здобув справжній успіх — і академічний, і соціальний.

Смерть Джоша стала тією точкою, яка поділила моє життя на «до» і «після». До трагедії я був пригніченим, честолюбним, весь час заморочувався, що про мене подумають люди. Після трагедії я став іншим: відповідальним, допитливим, працьовитим. Мене досі мучила непевність і колишні слабкості — від них нікуди не подінешся — але тепер я переймався важливішими речами, ніж моя непевність і колишні слабкості. Дивовижно, але Джошева смерть ніби дала мені дозвіл нарешті жити. І найгірший, напевно, момент мого життя став для мене поворотним.

Смерть лякає нас. Ми намагаємося не думати про неї, не розмовляти про неї. Буває, навіть не зізнаємося собі, що смерть існує, навіть коли вона торкається близьких нам людей.

І все ж. Дивовижно, але смерть — це те світло, під яким стає видимим сенс життя. Якби смерті не існувало, все видавалося б нелогічним, кожен досвід — відносним, будь-яка стратегія і цінність — нічого не вартими.

Те, що понад нами

Ернест Беккер був вигнанцем в академічному світі, 1960 року він отримав науковий ступінь у галузі антропології: у дисертації Беккер порівнював нетипові практики дзен-буддизму з психоаналізом. У той час дзен-буддизм вважали забавкою для хіпі й наркоманів, а фройдівський психоаналіз — реліктом психології кам’яного віку.

Отримавши першу роботу — асоційованого професора, Беккер негайно приєднав свій голос до хору тих, хто називав психіатрію формою фашизму. Критики цієї практики називали її засобом пригнічення слабких і безпорадних.

Але проблема в тому, що начальник Беккера був психіатром. Скидалося на те, що цей юнак прийшов на першу роботу й одразу взявся порівнювати свого боса з Гітлером.

Ви не здивуєтеся, якщо я скажу: його звільнили.

Тоді Беккер зі своїми ідеями подався туди, де їх могли адекватно сприйняти: у Берклі (штат Каліфорнія). Але й там він не протримався довго.

Бо проблеми в Беккера були не тільки тому, що він не хотів коритися начальству. Професор мав дуже дивну манеру викладання. Навчав психології на матеріалі Шекспірових п’єс; антропології — на матеріалі підручників із психології; соціології — на матеріалі антропологічних даних. Беккер одягався як король Лір, проводив у класах бої на мечах, вступав у довгі політичні дискусії, які мали небагато спільного з навчальним планом. Студенти його обожнювали. Колеги-викладачі — ненавиділи. Менше ніж за рік його знову звільнили.

Тоді Беккер перебрався до Державного університету Сан-Франциско. Там він пропрацював навіть більше року. Але коли почалися студентські протести проти війни у В’єтнамі, керівництво університету залучило до їхнього силового придушення Національну Гвардію. Коли Беккер став на бік студентів і публічно засудив дії декана (знову його начальник виявився схожим на Гітлера), його негайно викинули з університету.

За шість років Беккер змінив чотири роботи. А коли готувався до звільнення з п’ятої, у нього виявили рак кишковика. Прогноз був невтішним. Кілька наступних років він не вставав із ліжка, надії на одужання майже не було. Тоді Беккер вирішив написати книжку. Це мала бути книжка про смерть.

Ернест Беккер помер 1974 року. Його книжка «Заперечення смерті» отримала Пулітцерівську премію з публіцистики і стала однією з найвпливовіших інтелектуальних праць XX століття. У ній було підважейо основні поняття психології й антропології, а також зроблено важливі філософські висновки, які досі не втратили актуальності.

Дві головні тези автора «Заперечення смерті» такі.

1. Унікальність людини в тому, що вона — єдина тварина, яка може осмислювати себе й думати про себе абстрактно. Собаки не сидять склавши лапи і не журяться про свою роботу. Коти не думають про свої колишні помилки і не сушать собі голову тим, що було б, якби вони вчинили інакше. Мавпи не сперечаються про майбутні можливості, а риби не переймаються тим, чи подобалися б вони іншим рибам більше, якби мали довші плавці.

Але ми, люди, наділені здатністю уявляти себе в гіпотетичних ситуаціях, обмірковувати і минуле, і майбутнє, уявляти інші реальності й ситуації, де все може бути інакше, ніж тепер. І завдяки цій унікальній здатності розуму, каже Беккер, усі ми в якийсь момент усвідомлюємо власну смертність. Якщо нам до снаги уявити альтернативні версії реальності, то нам також під силу уявити реальність, у якій нас немає.

Це усвідомлення спричиняє «жах смерті», як називає його Беккер. Це глибока екзистенційна тривога, яка лежить в основі всіх наших думок або дій.

2. Друга Беккерова теза заснована на припущенні, що кожна людина має дві «особи». Перша — фізична, та, що їсть, спить, хропе і пукає. Друга — абстрактна: наша ідентичність, як ми бачимо самих себе.

Беккер висунув таку тезу: усі ми так чи інакше усвідомлюємо, що наша фізична особа колись помре, що ця смерть невідворотна.

І через цю невідворотність — десь на несвідомому рівні — нас аж вивертає від страху. Тому, щоб компенсувати наш страх невідворотної втрати нашої фізичної особи, ми намагаємося так збудувати особу абстрактну, аби вона стала безсмертною. Для цього люди пишуть власні імена на стінах будинків, пам’ятниках, корінцях книжок. І тому вважають, що мусять багато часу присвячувати іншим, особливо дітям, — бо сподіваються, що в такий спосіб їхній вплив, їхня абстрактна особа протриває довше за фізичну. Що їх пам’ятатимуть, що їх будуть обожнювати, що до них ставитимуться як до ідолів іще довго після того, як перестане існувати їхня фізична особа.

Беккер називав ці зусилля «проектами безсмертя», проектами, завдяки яким наші абстрактні особи переживуть фізичну смерть. Уся людська цивілізація, за його словами, — це результат проектів безсмертя: міста, державні апарати, владні структури, які існують нині, усі колись були проектами безсмертя чоловіків і жінок, які жили до нас. Це рештки абстрактних осіб, які не померли. Такі імена, як Ісус, Мухаммад, Наполеон і Шекспір, не втратили своєї величі з тих часів, коли ці люди були живі, а може, нині звучать навіть іще величніше. От у цьому весь