Читати книгу - "Під деревом зеленим"

гольян. Простоявши так хвилин з десять, він витягнув із кишені лист до свого друга, розірвав його на дрібнесенькі шматочки, так що на одному клаптику навіть по дві букви не лишилося, і ціла жменя паперу полетіла у воду, тріпочучи на вітрі. Він дивився, як клаптики кружляли у вирі води й неслися геть в океан, поступово зникаючи з очей. Урешті він розвернувся й рішучим кроком попрямував назад до парафії Меллсток.

Після довгої й виснажливої внутрішньої боротьби, він таки зумів зібратися з духом, сів за стіл і написав такого листа:

ЛЮБА МІС ДЕЙ,

сьогодні цілком випадково мені відкрилося значення Ваших слів “спокуса надто велика”, Вашого смутку і Ваших сліз. Сьогодні я знаю те, чого не знав учора, — що Ви не вільна.

Чому Ви мені не сказали, чому не сказали? Ви думали, я знаю? Ні, я не знав. Якби знав, мій вчинок був би гідний осуду.

Але я Вам не дорікаю! Можливо, тут немає Вашої вини — я не знаю. Фенсі, хоча мої почуття до Вас піддалися небаченому випробуванню, я все ще кохаю Вас, і мої слова залишаються в силі. Однак, віддаючи належне порядному чоловікові, який покладається на Ваше слово, невже Ви вважаєте, що, зважаючи на обставини, чесно буде покинути його?

Щиро Ваш, АРТУР МЕЙБОЛД

Він подзвонив.

— Скажи Чарльзу, щоб відніс ці зошити і цю записку до школи, негайно.

Служниця взяла пакет і лист, і вже за кілька хвилин з воріт будинку вибіг хлопчина з пакетом в одній руці і листом в іншій. Священик сидів біля вікна, підперши голову рукою, й дивився, як хлопчина спустився по стежині від церкви та вийшов на доріжку, що простягалася вздовж річки і вела до школи.

Тут йому назустріч надійшов інший хлопець, і, обмінявшись привітаннями й жартома надававши один одному стусанів, вони розбіглися в різні боки: хлопчина, що йшов назустріч, пішов до церкви, а Чарльз попростував до школи і скоро зник із виду.

Хлопець підійшов до дверей, і згодом містерові Мейболду передали записку.

Він упізнав почерк. Відкривши конверт тремтячою рукою, він прочитав такі слова:

ДОРОГИЙ МІСТЕРЕ МЕЙБОЛД,

я всю ніч не спала і багато та серйозно думала над Вашою вчорашньою пропозицією. Як чесна жінка я не мала права давати Вам ту відповідь, яку дала.

Я, мабуть, як і всі жінки, схильна захоплюватися витонченим розумом і манерами. До того ж мене завжди вабила можливість жити в оточенні вишуканішому, ніж те, до якого я звикла. Ви стали вихваляти мене, а похвала для мене як повітря. Лише моя слабкість до таких речей змусила мене погодитись. Скажете, це все амбіції та марнославство — може, й так.

Після такого пояснення я сподіваюся, Ви великодушно дозволите мені забрати назад свою так поспішно дану обіцянку.

І ще одне прохання. Давайте збережемо нашу вчорашню зустріч і все, що між нами відбулося, у таємниці. Якщо про це стане відомо, щастя порядного чоловіка, який мені довіряє і якого я кохаю й завжди кохатиму, буде зруйновано.

Щиро Ваша, ФЕНСІ ДЕЙ

Більше вони не листувалися. Священик лише прислав Фенсі записку, яка містила лише кілька слів:

Розкажіть йому все. Так буде краще. Він пробачить.

Частина п’ята ЗАКІНЧЕННЯ

Розділ І

ВУЗОЛ, ЯКИЙ НЕ РОЗВ’ЯЗАТИ

Останній день цієї розповіді припадає якраз на зміну пір року, коли селяни засинають в оточенні майже голих дерев і до сну їх заколисує передзвін дощу, а прокидаються вже серед царства зелені; коли сама земля, здавалося, збентежена небаченою кількістю і різнобарв’ям листя; коли прилітає дрімлюга й прикликає літо, заводячи свою пісню однієї ноти; коли відцвітають яблуні й дороги та сади вкриваються опалими пелюстками; коли віночки ніжних квітів темніють, а їхні голівки схиляються під вагою бджіл-трудівниць, чиє дзижчання все частіше і частіше чується звідусіль, аж поки не переростає у всюдисущий гул; і коли зозулі, дрозди й горобці, які до цього були веселими та ввічливими сусідами, перетворюються у шумних і настирливих причеп.

Зовні будинок Джефрі Дея у Ялберійському лісі виглядав як завжди о цій порі, і лише несамовитий гавкіт собак десь на задвірку маєтку сповіщав про те, що в оселі відбувається щось незвичайне. Усередині зібралося досить велелюдне товариство, а таке нечасто можна було побачити у помешканні відлюдькуватого лісника.

По всій кімнаті незграбно прилаштувалися, хто стоячи, а хто сидячи, наші давні знайомі дід Джеймс і дід Вільям, візник, містер Пенні, трійко дітей, зокрема Джиммі та Чарлі, а також ще кілька сільських леді та джентльменів, які приїхали здалеку і чиї імена нам знати не конче потрібно. Джефрі гучно тупав у прибудові та між кущами в саду, намагаючись якомога швидше покінчити з повсякденними справами, поки ще не прийшов час для дійства, щоб уже весь день бути вільним. На цей час він закотив рукави сорочки, а новісінькі парадні штани, у які вбрався цього ранку, тимчасово прикрив робочим фартухом. Проходячи повз вулики, він одним оком глянув, чи рояться бджоли, і нарешті зайшов до будинку, на ходу розкочуючи рукави сорочки; розмовляючи з візником Деві, застібав ґудзики на манжетах, щоб зекономити час; потім піднявся нагору, одягнув свій парадний жилет і, спустившись униз, продовжив розмову з Деві, застібаючи при цьому жилет і незмигно дивлячись візникові в очі, наче у дзеркало.

Ряди