Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Двоє ізраїльських науковців, Офер Бар-Йосеф і Мордекай Кіслев, відповіли на це питання, обстеживши дикі види родини тонконогових, які зараз ростуть у дикому вигляді в долині. Лишивши осторонь види із дрібним або неперетравлюваним насінням, вони виокремили 23 найстравніших види дикорослих тонконогових із найбільшим насінням. Не дивно, що в цьому списку опинились ячмінь і пшениця-двозернянка.

А чи не міг інший 21 кандидат стати не менш корисним? Серед цих 23 видів ячмінь і пшениця-двозернянка виявилися найкращими за багатьма критеріями. В дикому стані ячмінь належить до чотирьох найврожайніших видів серед них усіх, а пшениця-двозернянка входить до середньої групи. Ячмінь має ще одну перевагу: його генетична і морфологічна будова дають йому змогу швидко розвивати в собі корисні зміни в механізмі поширення насіння та інгібіції проростання, про які йшлося в попередньому розділі. Однак пшениця-двозернянка має свої переваги: її легше збирати, ніж ячмінь, і вона єдина рослина серед злаків, у якій насінина не зрощена із лушпинням. Щодо іншого 21 виду, то серед їхніх вад дрібніше насіння, часто-густо менша ряснота, а в деяких випадках — те, що вони багаторічні, а не однорічні, через що вони в умовах одомашнення еволюціонували би дуже повільно.

Отже, перші рільники долини Йордану обрали два найкращі з 23 кращих диких тонконогових видів, які були їм доступні. Ясна річ, еволюційні зміни (які настали слідом за культивацією) в механізмі поширення насіння та інгібіції проростання були непередбаченими наслідками того, що робили перші рільники. Але початкове обрання ними саме ячменю і пшениці-дво- зернянки, а не інших злаків для збирання, принесення додому і культивування було свідомим вчинком, який керувався легко вловимими критеріями розміру насіння, стравності та врожайності.

Приклад із долини Йордану, як і попередній із Тель-Абу-Гурейри, засвідчує, що перші рільники з користю для себе застосовували на практиці своє докладне знання про місцеві ботанічні види. Знаючи значно більше про місцеві рослини, ніж будь-хто із наших сучасників, за винятком жменьки професійних ботаніків, вони навряд чи проминули б який-небудь корисний вид, що більш-менш піддавався одомашненню.

Тепер можемо розглянути, що місцеві рільники двох частин світу (Нової Гвінеї та сходу СІНА), які створили тубільні, але явно неповноцінні порівняно із Родючим півмісяцем системи харчового виробництва, робили, коли продуктивніші культурні рослини прибували до них із інших місць. Якщо знайдуться випадки, коли вони не приймали одомашнені рослини з культурних або інших причин, у нас залишиться докучливий сумнів. Адже в такому разі, попри всі попередні міркування, доведеться запідозрити, що в місцевій дикій флорі таки були кілька предків потенційно корисних культурних рослин, якими місцеві рільники не зуміли скористатися через ті самі культурні чинники. Ці два приклади також докладно продемонструють іншу вирішальну історичну обставину: що місцеві культурні рослини різних частин світу були неоднаковою мірою продуктивними.

Нова Гвінея — найбільший у світі острів після Ґренландії, — лежить біля екватора прямо на північ від Австралії. Завдяки своєму тропічному розташуванню та великому топографічному й екологічному розмаїттю вона багата на дикі рослини і тварин, хоча, певна річ, не настільки, як континентальні тропічні регіони, позаяк це все-таки острів. Люди населяли Нову Гвінею принаймні 40 тис. років — набагато довше, ніж Америку, і трішки довше, ніж анатомічно сучасні люди жили в Західній Європі. Тож новоґвінейці мали вдосталь можливостей, щоб ознайомитися зі своєю місцевою флорою і фауною. Чи мали вони стимули використовувати це знання для розвитку харчового виробництва?

Вище я вже згадував, що прийняття харчового виробництва відбувалося в умовах змагання між ним і мисливсько-збиральницьким способом життя. Мисливство-збиральництво не настільки вигідне на Новій Гвінеї, щоб повністю відбити бажання займатися харчовим виробництвом. Скажімо, сучасні новогвінейські мисливці страждають від згубної для них проблеми — нестачі дичини: на острові немає місцевої наземної тварини, більшої, ніж 50-кілограмовий нелетючий птах (казуар) і 20-кілограмовий кенгуру. Новогвінейські прибережні низовинці ловлять чимало риби і ракоподібних, а деякі низовинці внутрішніх частин острова досі займаються мисливством і збиральництвом, виживаючи здебільшого завдяки дикорослим саговим пальмам. Але на новогвінейських верхогір’ях усі народи вже облишили цей спосіб життя; всі сучасні верховинці натомість займаються рільництвом, використовуючи дикорослу їжу лише як доповнення до свого харчового раціону. Коли верховинці вирушають у ліс на полювання, вони для харчування беруть із собою вирощені на городах овочі. Якщо у них на лихо вичерпується цей запас, вони навіть помирають від голоду, попри своє докладне знання про місцевий дикорослий харч. Оскільки мисливсько-збиральницький спосіб життя несамодостатній на значній частині сучасної Нової Гвінеї, не дивно, що всі новогвінейські верховинці та більшість низовинців сьогодні ведуть осіле рільниче життя, розвинувши складні системи харчового виробництва. Традиційні новогвінейські рільники перетворили великі, колись заліснені території верхогір’їв на обгороджені, осушені, інтенсивно використовувані системи полів, які підтримують густі скупчення населення.

Археологічні дані показують, що витоки новогвінейського рільництва датуються десь 7000 р. до Н; е. На цьому ранньому етапі на всій суші навколо Нової Гвінеї мешкали винятково мисливці-збирачі, тож найдавніше рільництво постало на острові самостійно. Хоча на найдавніших полях досі не знайдено безсумнівних залишків культурних рослин, на них, мабуть, вирощували деякі з тих самих культур, що й на момент європейської колонізації, про які тепер достеменно відомо, що їх одомашнили на Новій Гвінеї з місцевих дикорослих предків. Чільне місце серед цих місцевих доместикатів посідала провідна сільгоспкультура сучасного світу — цукрова тростина, щорічний врожай якої за масою в наш час не поступається зібраній масі другої і третьої сільгоспкультур світу разом узятих (пшениці та кукурудзи). До інших культурних рослин безумовно новогвінейського походження належать група бананів, відомих як Australimusa, горіхове дерево Canarium indicum36 і велетенське болотне таро, а також різноманітні їстівні тонконогові, коренеплоди і зелені овочі. Можливо, хлібовець і коренеплід ямс, а також таро (звичайне) — також новогвінейські доместикати, хоча цей висновок поки що не остаточний, позаяк ареал дикорослих предків цих рослин не обмежується Новою Гвінеєю, а охоплює весь простір від Нової Гвінеї до Південно-Східної Азії. На сьогодні нам бракує доказів, які б відповіли на питання, чи ці рослини було одомашнено в Південно-Східній Азії, як зазвичай гадали, чи самостійно, ба навіть винятково на Новій Гвінеї.

зі

Однак річ у тім, що новогвінейська біота мала три обмеження. По-перше, на Новій Гвінеї не було одомашнено жодної злакової культурної рослини, тоді як кілька таких кардинально важливих рослин було одомашнено на Родючому півмісяці, в Сахельському