Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

На щастя, друг Діно, нарешті з’явившись, закликав його лишитись і поговорити зі мною. Хоча щоразу, коли я вмикав диктофон, Діно змушував його вимкнути. Я плекав ідею розпитати чоловіка без запису, але вирішив, що мені потрібна підтримка у формі його власних слів на той випадок, якщо він передумає та заперечуватиме свої твердження.

Діно вимагав, щоб я надіслав йому записи для прослуховування. Я пообіцяв надіслати копії. Він зажадав великої суми грошей і відсотка від продажів книжки. Я сказав, що так не робиться — я ніколи не плачу за розмови. Коли всі його аргументи й вимоги були або відкинуті, або погоджені, він нарешті дозволив мені ввімкнути диктофон.

— Гаразд, — сказав я, розпочинаючи бесіду, як робив завжди, — розкажіть мені трохи про ваше минуле. Звідки ви?

Він подивився на диктофон.

— Воно записує?

— Так, бачите цю червону лампочку…

— Вимкніть.

Я вимкнув, і він сказав, що не хоче говорити про своє минуле. Ми маємо обмежитись подіями, пов’язаними з Реєм і Клавдією та його власним арештом за потрійне вбивство.

— Добре, — погодився я, вмикаючи диктофон знову, — розкажіть мені, як ви вперше дізналися, що вас заарештують.

— Перш ніж усе накрилося, — почав Діно, — коли вперше загребли Клавдію, її адвокат, Лью Дай, пішов на телебачення. Я бачив це на власні очі. Він навіть звинуватив мене, нібито я — головний убивця. І тому я й кажу: Лью Дай вліз у це заради слави.

Він зиркнув на червону лампочку диктофона й похитав головою.

— Одразу після того вони пішли та схопили Ельсі Мей. Змусили описувати мою зброю — про яку вона взагалі й гадки не мала — і тицяли їй ствол. «Це може бути воно?» «А це воно?» Один ствол, який я дав другові потримати для мене, 32-каліберний пістолет, її змусили описати як німецький «Люґер»… начебто це знаряддя [вбивства]… На ранок обвинувачення вони нагадали їй про пістолет, який вона обрала, і сказали, що якщо вона цього не повторить, то відправиться до Мерісвілля за неправдиві свідчення. Її виставили перед присяжними з розрахунку на те, що Ельсі душевно здорова людина, тоді як про Клавдію можна було стверджувати, що вона хвора на всю голову.

Я нарешті вмовив його розповісти трохи про себе. Діно народився й виріс у Колумбусі, на захід від ріки Сайото, на Днищі. Визнавав, що має репутацію небезпечного вуличного забіяки. Після розлучення з дружиною намагався почати нове життя. Непогано заробляв на своїй сайдинговій справі. Мав власну вантажівку й інструменти, і робота траплялася досить часто, щоб він міг надсилати гроші своїй одинадцятирічній доньці й підтримувати літнього батька — єдиних людей у світі, які були йому небайдужі.

— Усім іншим я ніколи не довіряв і ні про кого більше не дбав, — зізнався він. — Решта світу, про мене, нехай котиться в пекло.

Він розповів мені про крадіжку ягнячих відбивних, і на його обличчі тоді явно проступав сором. Діно забагато випив після того, як йому заплатили за облицьовування будинку, він радів, що має два чеки на загальну суму тисяча сто доларів у своєму гаманці. Те, як він про це розповідав, не відрізнялося від опису цього епізоду Тоні Річем, але зі слів Діно здавалось очевидним, що то був імпульсивний вчинок, за який йому досі ніяково.

Тоді він похитав головою.

— Не хочу, щоб про це писали.

— Це загальновідома інформація, — став захищатись я, — адже за це вас заарештували.

— Ні… це соромно. Я навіть намагався сплатити за них, але мені не дозволили.

Він звинувачувально вказав на диктофон.

— Ви тишком знов увімкнули цю штуку, адже так?

— Ні, я увімкнув його раніше. Тишком не вмикав. Я показував вам, що його ввімкнено, коли ми уточнювали деталі.

Я звернувся до його друга по підтримку, нагадав, що відкрито показував йому, коли вмикав пристрій. На щастя, друг кивнув, тож гнів Діно вщух, і він розповів мені решту історії.

— Це була дурість, — він похитав головою. — За це більш соромно, ніж за оте кляте звинувачення [в убивстві].

Я попросив його розповісти про знайомство й побачення з Крістін Гердман.

— Я зустрів Крістін у барі, років за три до її смерті, у «Пойнт-Лаундж». Ми сиділи там, нічого особливого не відбувалося. Познайомились, і я спитав її, що вона робить пізніше. Зібралися піти на побачення трохи згодом тієї ночі. Потім постала тема: «Що ми на ньому робитимемо?» — спитав я її. Кажу: «Хочеш, підемо й зробимо це?» А вона: «Звучить як гарна ідея». Тож ми пішли й зробили це.

— Яка вона була з себе? — спитав я.

— Дуже вродлива фігурка. Гарненьке личко. Довге темне волосся. Обличчя… ну, грубий погляд, важкий. Середній зріст.

Вони мали три побачення, сказав Діно.

Коли ж зайшла мова про арешт за вбивства, на його обличчі проступив гнів.

— То було після десяти днів цькування, стеження та розуміння, що мене за це посадять.

— Звідки ви це знали?

— Знав, бо Клавдію вже заарештували, а ще вони казали Ельсі Мей, що мене теж заарештують. Потурбувалися, щоб я про це знав. І оте стеження… Я навіть вантажівку сховав, і мої інструменти свиснули. Мене це розлютило…

Тоді його забрали до в’язниці й заарештували за вбивство.

З’ясувалося, що він мав напрочуд добре алібі. Тієї ночі Діно грав у карти в присутності одинадцятьох людей, включно з власником бару, його дружиною й дітьми та офіцером поліції. Я розумів, чому суддя відпустив його під підписку про невиїзд.

— Що було у вас на думці?

— Мене це злило… Коли я це зробив [надав їм алібі], Говард Чемп хряснув книжкою об стіл і питає: «Чому ж ти не сказав нам цього при своєму адвокатові два дні тому?» А я йому: «Бо знайти адвоката — це гроші, а мені воно на біса було не треба». Він: «Гаразд, О’Ґрейді каже, у нас достатньо доказів, щоб тебе судити, я свою справу зробив. А тепер йду додому».

— Що ви відчували в окружній в’язниці?

Діно подивився на мене.

— А, зрозумів, то тепер у вашій книжці піде мова про душу, так? Мені три дні знадобилося, щоб збагнути, що це не сон. Я тричі відчував, як це — померти на електричному стільці… прокидався весь у милі… снилося, що сідаю на той стілець. Бачте, навіть тепер я почуваюсь як плаксиве дитя. Не люблю бути таким.

— Усе гаразд, — запевнив я. — Це важливо.

— Я боявся за свою дочку. Боявся за здоров’я свого старого батька… як він це сприйме. Що ж до моїх близьких друзів — я знав: вони не повірять, що це зробив я. Навіть питав себе: може, я був п’яний і скоїв таке… не пам’ятаючи.

Я нагадав про поліграф.

— У ніч перед тим, як його пройти, — відповів він, — я не міг заснути — усе думав про це. Потім, коли все ж пройшов його, то відповів на всі питання, крім одного. Вони сказали, що я був у будинку Мікі Маккена на час убивств. Я гадав, у мене інфаркт станеться, —