Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

— Стій, Оксі! Ногами треба! Ногами — вперед!

— Та чи вже не все одно…

— Розвертаймо! — він почав сходити вниз, штовхаючи Ксеню ношами. — Ти перша піднімайся!

— Та Євген Павлович! Освічена ж людина!

— Одне діло, освічений, а інше — такі оце речі… Обходь давай!

— Ви хоча б знаєте, звідкіля ця традиція?

— Поняття не маю… Обережно, там слизько…

— Раніше вважали, що коли нести мерця на цвинтар головою вперед, то він запам’ятає дорогу і повернеться, — Оксі всміхалася.

— А ми, до речі, в «швидкій» як її везли?

— Та йдіть ви!

— Проходь давай, не стій!

Ксеня закотила під лоба очі й переступила поріг.

Нічого схожого на морг у Буськовому Саду не було. Вони занесли ноші в перев’язочну — там батарея майже не працювала — і поклали долі. Ксеня пішла в палату відмивати кров, якою була перемащена стіна коло Галиного ліжка.

Вона майже закінчила, коли у двері постукали. Здивовано звела голову — місцеві ніколи б не стукали. Євген Павлович теж визирнув зі свого кабінету. Візитери, хай там хто вони були, входити не поспішали, й Оксі пішла до дверей.

На вкритому льодяною шкіркою ґанку стояла молода дівчина в білій чернечій хустці й синтепоновому пальті поверх чорної ряси. Замість хреста в неї на грудях красувалася брошка з чорною лискучою жабою.

— Слава Володарю, Що Несе Світло! — сказала вона.

— Во істину… — розгублено пробурмотіла Ксенія, не знаючи, як відповідати на таке привітання.

— Ми з патологоанатомічного бюро. Забрати померлу, — вона пхнула Ксені якісь папери в брудному пом’ятому файлі й задля переконливості тицьнула пальцем у жирний напис «Приходько Галина Вікторівна».

— Як по правді, не чекали так швидко! — здивувався Євген Павлович. — Я лише пів години, як дільничного повідомив…

— А ми тут саме проїжджали. За мостом… То ми ввійдемо?

— Будь ласка… — Ксеня відступила вбік. Черниці з різноманітних орденів і місій частенько були волонтерами при лікарнях, тож вона не здивувалася.

Тим часом черниця рішучо пройшла простісінько в перев’язочну, ніби була тут не вперше, залишивши в коридорі помітний шлейф якихось східних запахів. Можливо, спецій… Слідом за нею поріг переступив чоловік у дзеркальних окулярах-крапельках і чорному бушлаті. Навіть не привітавшись, він теж неквапно попрямував у перев’язочну. Ксеня й лікар здивовано перезирнулися. Тоді спохопилися й поквапилися за ними.

Монашка сиділа навпочіпки біля узголів’я трупа. Одна її рука була в небіжчиці на чолі, другу вона випростала в неї над животом, розчепіривши пальці, і щось бурмотіла, заплющивши очі, наче ота цілителька, що їхні оголошення висять на під’їздах старих міських п’ятиповерхівок. Чоловік у бушлаті стояв посеред перев’язочної, байдужливо дивлячись перед собою.

— Це вона молиться? — стиха запитав Євген Павлович.

Йому ніхто не відповів. Черниця шепотіла далі. Завершивши, вона не перехрестилася, а просто підвелася й безцеремонно переступила мертве тіло.

— А хіба на вас не повинен бути хрест? — несміливо запитала Ксеня.

Черниця холодно зміряла її очима:

— Повірте мені, можна обчіплятися хрестами, але це не наблизить вас ні на крок.

До ароматів спецій, що йшли від неї, додався нудотно-кислий запах гнилих фруктів. Можна було подумати, що так пахло в неї з рота. Вона знову присіла — цього разу спиною до них — поклала руки небіжчиці на лице і нахилилася, наче намірилася робити штучне дихання.

— Не наблизить до чого? — запитала Ксеня.

— До вищого милосердя… — провуркотіла черниця. — Люди ковзають до нього по тонкому льоду власної совісті. І вважають, що коли мчати щодуху, то більше шансів…

— І пришвидшуються на всі гроші! — озвався раптом чоловік у бушлаті.

— А пришвидшуватися не можна, — підтакнула черниця, що й досі сиділа у дивній позі.

— Що ви робите? — не витримав лікар.

Вона враз рвучко підхопилася, й звідкись із-під її рук до стелі зметнулася маленька стрімка тінь.

— Лайно яке! — вигукнула черниця.

— І-і-і! — верескнула Ксеня.

— Це ще тут звідки? — викрикнув Євген Павлович і нервово глитнув, бо на мить йому здалося (спаде ж таке на думку!), що черниця дістала пташку в небіжчиці з рота…

— А не треба ото під руки питати! — обурився чоловік у бушлаті.

— Дзьобнула мене! — поскаржилася черниця.

Тінь вдарилася об жарівку, метнулася на середину кімнати і метушливо затріпотіла на підлозі. Це була невеличка чорна птаха з неймовірно довгими тонкими крилами. Вона несамовито колотила ними по лінолеуму, марно силкуючись злетіти.

— Я відчиню вікно! — вигукнула Ксеня й уже ступила вперед, коли черниця зупинила її різким викриком.

— Зараз я комусь відчиню!

— Та що тут коїться? — обурився Євген Павлович.

Черниця раптом опустила очі, наче це не вона кричала секунду тому, і стала схожа на овечку в рясі:

— Це наша пташечка… — пролепетала вона. — Вилетіла в мене…

І сором’язливо всміхнулася, сяйнувши зворушливими ямочками на щічках.

— Ваша пташечка? — вкрай розгубився лікар.

— Вибачте, що так сталося… Швидше лови, чого стоїш!!!

Останні слова адресувалися чоловікові в бушлаті, і той негайно витягнув із-під поли складаний сачок. Зі свистом змахнувши в повітрі, він розклав його одним спритним рухом.

— Обережно! — сказав Євген Павлович. — Якщо злетить, битиметься об стіни!

— Не злетить, — запевнив чоловік у бушлаті. — Вони не можуть із землі.

Він скрадався до пташки, що билася на підлозі і, дивно, весь цей час відвертав лице, наче постановив собі впіймати, не дивлячись на неї.

— Ви що — навмисне не дивитеся? — запитав лікар чоловіка в бушлаті.

— Він узагалі-то сліпий, — зауважила черниця.

— Як то — сліпий? — лише й спромігся промовити лікар.

— Можна подумати, що ви не сліпий! — гмикнула черниця.

— Ні, — знітився Євген Павлович, геть збитий з пантелику.

— Хіба ви бачите дохлу рибу, якою обвішані? — хитро запитав чоловік у бушлаті.

— Дохлу рибу?

— Це він про ваші гріхи, — пояснила черниця.

— Розкажи їм про чорну ополонку! — несподівано попросив чоловік у бушлаті, повільно простягаючи сачок до пташки.

— Та їм пофіг, хіба не бачиш! — брутально заявила черниця. — Їм важливіший хрестик!

І метнула на Ксеню обвинувальний погляд.

Наступної миті чоловік у бушлаті описав сачком стрімку вісімку, й одним точним рухом накрив розпластану на лінолеумі пташку.

— Опа! — задоволено вигукнув він, так і дивлячись кудись у куток.

— От і добре, трам-пам-пам! — зраділа черниця.

— Ви що — птахолов? — вразилася Ксеня.

— Отак-от! — чоловік гордо звів догори пальця й обернувся до черниці. — Птахолов, зрозуміла?!

Затиснувши сачок під пахвою, чоловік знову поліз за пазуху і вийняв із-під бушлата невеличку складану клітку. Звичним рухом розклав її однією рукою й уміло запхнув туди схожу на серпокрильця пташку.

Довгокрилій птасі там вочевидь було