Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

— Мовчіть, нещасний! — сказала Маргарита, почуваючи безмірну втіху від докорів молодого чоловіка. — Мовчіть же!

— Пані, — відповів Ла Моль, не чуючи в голосі Маргарити тієї суворості, яку він сподівався почути, — пані, кажу вам ще раз — з цього кабінету все чути. О, не примушуйте мене вмерти такою смертю, яку найжорстокіші кати не могли б вигадати.

— Тихо! тихо! — сказала Маргарита.

— О, пані, ви не маєте жалю, ви не хочете нічого слухати, нічого розуміти. Але зрозумійте ж, що я вас кохаю...

— Мовчіть же, коли я кажу! — сказала Маргарита, затуляючи своєю гарячою запашною рукою рот молодому чоловікові, а він схопив її руку обома руками і підніс до губів.

— Але... — прошепотів Ла Моль.

— Та мовчіть бо, дитино! Що це за бунтівник, не хоче слухатись своєї королеви!

Потім, вискочивши з кабінету, замкнула двері і, прихилившись до стіни і стримуючи тремтячою рукою биття свого серця, сказала:

— Відчини, Жільйона!

Жільйона вийшла з кімнати, і через хвилину зза завіси появилось хитре, розумне, трохи збентежене обличчя короля Наварського.

— Ви кликали мене, пані? — сказав король Наварський до Маргарити.

— Так, пане; ваша величність дістали мого листа?

— І, признаюсь, не без здивування, — сказав Генріх, оглядаючись навколо себе з недовірою, яка незабаром зникла.

— І не без занепокоєння, — так, пане? — додала Маргарита.

— Признаюсь і в цьому, пані. Проте, оточений запеклими ворогами і, можливо, ще небезпечнішими друзями, я згадав, що бачив раз, як очі ваші сяяли почуттям великодушності: це було в вечір нашого одруження; і вдруге бачив, як світилась в них зоря мужності, — цей другий день був учорашній день, — день, на коли призначена була моя смерть.

— І що ж, пане? — сказала Маргарита, усміхаючись, тим часом як Генріх, здавалось, намагався прозирнути в саму глибину її душі.

— Так от, пані, зваживши все це, я сказав собі, читаючи записку вашу з закликом прийти: королю Наварському, без друзів, під замком, без зброї, лишилось одно тільки — умерти славною смертю, смертю, що відзначена буде в історії, умерти від зради власної дружини — і я прийшов.

— Сір, — відповіла Маргарита, — ви заговорите іншою мовою, коли дізнаєтесь, що все, що діється зараз, є діло однієї особи, яка кохає вас... і яку ви кохаєте.

Генріх мало не відступив назад при цих словах, і його проникливі сірі очі з запитливою цікавістю глянули спід чорних брів на королеву.

— Заспокойтесь, сір, — сказала королева, усміхаючись, — я не маю претензії бути цією особою.

— Але, пані, — сказав Генріх, — це ви прислали мені ключ і записка ця ваша?

— Записка моя, признаюся, вона йде від мене, не заперечую. Але ключ — інша річ. Досить вам знати, що він перейшов через руки чотирьох жінок, перш ніж дійшов до вас.

— Чотирьох жінок! — здивовано вигукнув Генріх.

— Так, через руки чотирьох жінок, — сказала Маргарита, — через руки королеви-матері, пані де Сов, Жільйони і мої.

Генріх задумався над загадкою.

— Тепер, пане, — сказала Маргарита, — давайте говорити розсудливо і по щирості. Чи правда те, що скрізь говорять сьогодні, ніби ваша величність згоджуєтесь зректися протестантства?

— Чутка ця помилкова, пані, я ще не згодився.

— Але ви вирішили справу?

— Я ще міркую. Що ви хочете? Коли людині двадцять років, коли людина — мало не король, — чорт візьми! — є таке, що варте меси.

— І в тім числі життя, — так?

Генріх не міг здержати легкої усмішки.

— Ви не договорюєте своєї думки, сір! — сказала Маргарита.

— Полишаю союзникам догадуватись, пані, бо ми ж з вами, ви знаєте, тільки союзники: якби ви були і союзницею і... разом з тим...

— Вашою дружиною — так, сір?

— Так, слово честі... і моєю дружиною.

— То?

— То, може, це було б мені не однаково, і я, можливо, спробував би лишитись королем гугенотів, як то кажуть... Тепер мені лишається вдовольнитись тим, що я буду живий.

Маргарита глянула на Генріха таким дивним поглядом, що в менш проникливому розумі, ніж розум короля Наварського, цей погляд викликав би підозру.

— І ви, принаймні, певні щодо результатів? — сказала вона.

— Майже, — сказав Генріх. — Ви ж знаєте, пані, що на цім світі немає нічого певного.

— Правда, — відповіла Маргарита, — ваша величність виявляєте стільки поміркованості й некорисливості, що після відмови від своєї корони й релігії ви відмовитесь, певне, — так сподіваються, принаймні, — і від союзу з французькою принцесою.

Ці слова мали в собі таке глибоке значення, що Генріх мимоволі здригнувся. Але, з швидкістю блискавки притамувавши своє хвилювання, сказав:

— Пригадайте, пані, що в цей момент я не маю свобідної волі. Отже, я зроблю те, що звелить мені король французький. Про свої ж бажання скажу: якби зо мною порадились хоч трохи в справі, що стосується мого трону, честі й життя, я волів би не уґрунтовувати своє майбутнє на правах, які дає мені наше вимушене одруження, а поховав би себе добровільно десь у замку або в монастирі.

Ця неремстива покора перед своїм становищем, це зречення від мирських діл вжахнули Маргариту. Вона подумала, що, може, скасування шлюбу вирішено між Карлом IX, Катериною і королем Наварським. Чому б їй не бути також одуреною або жертвою? Тому, що вона сестра Карла і дочка Катерини? Досвід навчив її, що на цьому не можна базувати свою безпечність. Честолюбство ужалило душу молодої жінки, або, краще сказати, молодої королеви, яка стояла надто високо над малодушністю звичайних людей, щоб дати опанувати себе самолюбній досаді: у кожної, навіть звичайної, жінки, коли вона кохає, кохання не має в собі ознак малодушності, бо справжнє кохання — теж честолюбство.

— Ваша величність, — сказала Маргарита з глумливою погордою в тоні, — ви не маєте, здається, великого довір’я до зорі, що сяє над чолом кожного короля.

— Ах, — сказав Генріх, — я пильно шукаю свою і не можу побачити, бо вона схована в хмарах, що