Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

«Уже не видно,

Що розвіється

Імла вечірня.

А тепер цей дощ

Ще більше смутку додає...

Нетерпеливо жду, коли нарешті

Хмари розійдуться...»

Розчаровані небажанням Ґендзі прибути до них сьогодні, служниці вмовляли принцесу написати відповідь, але вона почувалася настільки розгубленою, що не могла скласти й найпростішої відповіді. І тільки за наполяганням Дзідзю — мовляв, зволікати не можна, бо вже стемніло — вона спромоглася написати такого вірша:

«Згадайте про оселю,

Де серед ночі темної

Місяця ясного чекаю,

Хоча у серці своєму

Ви інше почуваєте...»

Як просили служниці, вона писала на побляклому від часу бузковому папері. Знаки, накреслені досить упевненою рукою, були в старовинному стилі, а стовпчики — однакової довжини — словом, нічого особливого в листі Ґендзі не помітив, а тому одразу відклав його. «Цікаво, що вона подумала про мене? — непокоївся він. — Чи не краще було б її не зачіпати, щоб потім не каятися? І все-таки що робити? Ну що ж, доведеться терпеливо піклуватися про неї до кінця своїх днів», — вирішив Ґендзі, але принцеса, нічого про це не знаючи, й далі нарікала на свою долю. З настанням ночі Лівий міністр залишив палац, і Ґендзі поїхав з ним.

Останнім часом у садибі Лівого міністра збиралися юнаки придворних родин і, передчуваючи радість від майбутніх відвідин Його Величністю палацу Судзаку, проводили дні у розмовах і репетиціях найрізноманітніших танців. З ранку до вечора в садибі лунала гучна, як ніколи, музика, юнаки наввипередки змагалися один з одним. Дзвінкіше, ніж під час звичайних музичних розваг, лунали флейти «хіцірікі» й «сякухаті». Вони навіть підкотили до поруччя галереї барабана «тайко» і власноруч били по ньому з усієї сили. Не маючи за таких обставин вільного часу, Ґендзі тільки іноді знаходив нагоду, щоб відвідати найдорожчих йому осіб, а з принцесою ніяк не спілкувався. Закінчувалася осінь, і з кожним днем дочка принца Хітаці вже ні на що не сподівалася. Коли ж до відвідання палацу Судзаку залишилося зовсім мало, а музичні репетиції були в самому розпалі, до Ґендзі прийшла Тайфу.

«Як вона поживає?» — спитав Ґендзі, щиро жаліючи принцесу. Докладно розповівши йому про неї, Тайфу крізь сльози додала: «Таке ваше холодне ставлення пригнічує не тільки її, а навіть і прислугу». «Мабуть, Тайфу розчарована тим, що я, безсердечний, зруйнував її план показувати мені принцесу здалеку, щоб у моїй уяві вона залишалася привабливою», — думав Ґендзі. Уявивши собі дочку принца мовчазною і зануреною у сумні роздуми, він відчув до неї глибокий жаль. «Тепер у мене обмаль часу. І нема на це ради... — зітхнув він, але відразу всміхнувся: — Я сподіваюся, що мені все-таки вдасться просвітити її, не зовсім обізнану з душевними справами». Поглядаючи на його прекрасне юне обличчя, Тайфу також усміхнулася, подумавши: «Справді нема нічого дивного в тому, що жінки страждають від юнака такого віку, а він, не вельми чуйний, потурає своїм примхам». Коли ж залишилися позаду найнеспокійніші дні підготовки до відвідання палацу Судзаку, Ґендзі став час від часу навідуватися до дочки принца Хітаці.

Відтоді, як він, зачарований юною Мурасакі, родичкою Фудзіцубо, забрав її до себе й віддалився навіть від пані на Шостій лінії[134], до запустілої оселі принца Хітаці тим паче не тягнувся, хоча саму принцесу жалів і ніколи не забував. Він довго не мав охоти впритул роздивитися цю сором’язливу особу, аж поки одного разу йому не спало на думку, що, може, насправді вона гарніша, ніж здавалася, бо на дотик важко розпізнати зовнішність. «От би побачити її!» — запалився Ґендзі, але не смів відверто розглядати її при яскравому світлі. Тому одного вечора, коли в оселі все стихло, Ґендзі потайки прокрався всередину і став дивитися крізь щілину у ґратчастій перегородці.

Однак побачити саму принцесу він не міг. Перехняблені старі переносні завіси упродовж років, видно, ніхто нікуди не переставляв і не пересував, а тому Ґендзі мусив спостерігати лише за кількома служницями, які, обслуживши принцесу, їли за столиком щось вкрай непривабливе і жалюгідне, але подане у дорогому китайському порцеляновому посуді зеленуватого відтінку. Ще кілька жінок сиділо в кутку, тремтячи від холоду; їхній, колись білий, але вже закіптюжений одяг і прив’язані ззаду брудні фартухи надавали їм осоружного вигляду. Однак, як годилося за старовинним звичаєм, в їхніх зачісках стирчали гребені, готові, здавалось, у будь-яку мить впасти на землю. «Таких можна побачити хіба що у танцювальній палаті або у відділенні палацової прислуги», — подумав Ґендзі. Він навіть не уявляв собі, що вони могли б служити у благородному домі.

«О, який холодний цей рік! Зрештою, на довгому віку й не такого зазнаєш», — сказала крізь сльози одна служниця. «Чого ж тоді ми нарікали, коли принц був ще живий? Навіть у теперішніх злиднях, без жодної опори, все-таки якось живемо...» — сказала інша, ніби підстрибуючи від тремтіння. Оскільки чужі взаємні жалощі підслуховувати не годилося, то Ґендзі відступив убік, а тоді, ніби щойно прибув, постукав по ґратчастій перегородці. «О, яка несподіванка!» — загомоніли служниці. Яскравіше підкрутивши світильники, відсунули перегородку і впустили Ґендзі. Цього разу Дзідзю не було серед служниць — ця молода особа поїхала прислуговувати жриці храму Камо. Решта, немиловиді, з провінційною зовнішністю, видавалися йому зовсім незвичними.

Сніг, на який нарікали служниці, справді сипонув так, що все навколо вкрилося білою габою. Небо стало страшним, піднявся вітер, згасли світильники, які нікому було знову запалити. Ґендзі згадав ту ніч, коли злий дух напав на його кохану Юґао, але заспокоював себе тим, що хоча оселя покійного принца була не менш занедбаною, але не такою просторою й безлюдною. У всякому разі, навряд чи в такій зловісній атмосфері ніч виявиться спокійною. Проте була в ній якась зворушлива незвична принада для Ґендзі, якби тільки принцеса не вирізнялася такою холодною вдачею і глибокою мовчазністю.

Коли нарешті небо проясніло, Ґендзі, власноруч піднявши ґратчасте вікно, глянув на обсипаний снігом сад перед будинком. Перед ним, куди не глянь, без жодного сліду сумно простягався пустельний простір. Тож хіба міг він піти, залишивши жінку саму? «Подивіться на це прекрасне небо! Ніяк не розумію, чому ви так мене сторонитеся?» — дорікнув він їй. Хоча було ще темнувато, але у відблисках снігу юна краса Ґендзі стала такою яскравою, що навіть старі жінки розквітали усмішками.

«Швидше виходьте! Так не годиться! Треба бути слухняною», — повчали вони принцесу, і вона, хоч і непоступлива, все-таки причепурилась і вийшла до Ґендзі. Вдаючи, немов не помічає її появи, він милувався садом і скоса розглядав її. «Цікаво, яка вона? От було б радісно, якби виявилася гарнішою, ніж здавалося!» — думав він, як завжди, самолюбно. Передусім йому впав в очі її надто високий зріст навіть тоді, коли вона сиділа. «Ну от, я так і знав!» — здригнувся Ґендзі.

Другою потворною вадою її зовнішності був ніс. Він одразу привернув до себе увагу й мимоволі викликав