Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

— Я тут? — запитав Маллен.

— Як ти почуваєшся? — стривожено допитувалася Філліс. — Що трапилося? Любий! Давай виїдемо звідси…

— Де твій батько? — вигукнув Маллен і звівся на ноги.

— На риболовлі. Будь ласка, сядь. Я зателефоную до лікаря.

— Ні. Зачекай, — Маллен пішов у кухню.

На холодильнику стояла коробка з пирогом. Він прочитав: «Кондитерська Джонсона. Вейнсвілл, Нью-ЙорК». Велика літера K в слові «Нью-Йорк». Незначна помилка.

Де ж пан Картер? Чи справді розгадка в ньому? Маллен піднявся нагору й одягнувся. Склав коробку від пирога, запхав до кишені й поквапився до дверей.

— Ні до чого не торкайся, поки я не повернуся! — крикнув він Філліс.

Жінка побачила, як він сів у машину та виїхав на вулицю. Стримуючи сльози, вона пішла в кухню.

Маллен дістався Олд Кріка за п'ятнадцять хвилин. Зупинив авто й рушив уздовж річки.

— Пане Картере! — гукав він. — Пане Картере!

Він кричав добрі півгодини, забираючись дедалі глибше в ліс. Дерева нависали над водою, доводилося обминати їх убрід, і це добряче затримувало його. Він поспішав. Весь обляпаний, ковзаючи на камінні, намагався бігти.

— Пане Картере!

— Агов, привіт! — Маллен почув голос старого й кинувся на його звук угору течією вздовж притоки. Пан Картер сидів на крутому березі невеличкої заплави з довгим бамбуковим вудлищем у руці. Маллен підійшов до нього.

— Чудово, синку, — сказав пан Картер, — добре, що ти прислухався до моєї поради щодо риболовлі.

— Ні, — Маллен спохмурнів, — я хочу, щоб ви мені дещо сказали.

— Залюбки, — всміхнувся старий. — Що ж ти хочеш запитати?

— Чи може рибалка повністю виловити всю рибу на певному місці?

— Я такого не роблю. Але дехто, гадаю, здатен до чогось подібного.

— І ще приманка... Чи кожен гарний рибалка використовує штучні приманки?

— Я пишаюся своїми комахами, — сказав пан Картер, — намагаюся зробити їх якомога більш схожими на справжніх. Ось, наприклад, чудова копія шершня.

Він відчепив жовтий гачок від свого капелюха.

— А ось чудовий комар.

Раптом волосінь на вудці ворухнулася. Легко й упевнено старий витяг її. Він схопив форель у руку й показав Маллену.

— Мале ще — не буду його брати.

Він обережно зняв гачок, попустив волосінь і вкинув рибу в річку.

— Коли ви кидаєте їх назад — гадаєте, вони розуміють, що сталося? Можуть щось повідомити іншим?

— Ні, — похитав головою пан Картер, — нічого це їх не навчає. Трапляється, одна й та сама молода рибка потрапляє на вудку двічі й тричі. Вони повинні трохи підрости, перш ніж почнуть щось розуміти.

— Я так і думав, — Маллен глянув на старого. Навколишній світ не обходив пана Картера. Жах, який скував увесь Вейнсвілл, його не зачепив.

«Рибалки живуть у власному світі», — подумав Маллен.

— Шкода, що тебе не було тут годину тому, — сказав пан Картер. — Я підчепив такого красеня. Чудовий хлопчина, фунтів зо два. Гідний противник для такого старого бойового коня, як я! І це ж треба — зірвався. Але спіймається інший… Агов, куди ти йдеш?

— Повертаюся додому! — вигукнув Маллен, брьо-хаючись у воді. Тепер він знав, чого шукав у пана Картера, — паралелей. І тепер уже все розумів.

Безневинний пан Картер, витягуючи форель, дуже нагадував іншого, набагато сильнішого рибалку, який ловив…

— Назад, попередити інших риб! — крикнув Маллен, на мить озирнувшись, і спотикаючись, побіг попід берегом. Хоч би тільки Філліс не торкалася ні до якої їжі! Він дістав із кишені упаковку від пирога й пожбурив її якнайдалі. Ненависна приманка!

А тим часом рибалки, кожен на своїй риболовлі, знову з посмішками закинули у воду свої вудки.

Світ, який наснився

У кожному циклі нескінченності є безліч світів — AETH DE PLACITUS RELIQUAE.

Ланігану знову наснилося те саме, й він прокинувся від власного хрипкого крику. Сів у ліжку, вдивляючись у фіолетову пітьму. Зуби в нього були стиснуті, вуста скривила судома. Відчув, що його дружина Естель поворухнулася й теж сіла поряд. Ланіган не дивився на неї. Досі борсаючись у тенетах свого сну, чекав на докази реального світу.

Крісло повільно пропливло у його полі зору та з легким стукотом прибилося до стіни. Обличчя Ла-нігана трохи розслабилося. Естель поклала долоню на його руку, — жест мав бути заспокійливим, але обпік його вогнем.

— Ось, — мовила вона, — випий це.

— Не треба, — помотав головою Ланіган, — усе нормально.

— Все ж таки випий.

— Це справді зайве. Зі мною все гаразд.

Нарешті він трохи оговтався від пережитого жахіття. І він сам, і навколишній світ знову стали звичними. Це відчуття було для Лангіана таким важливим, що він не хотів його позбутися через заспокійливе.

— Це був той самий сон? — запитала Естель.

— Так, той самий... Не хочу про це говорити.

— Гаразд, — кивнула Естель. (Вона потурає мені, подумав Ланіган, бо я її лякаю… Та я й сам боюся.)

Дружина запитала:

— Котра на годиннику?

Ланіган глянув.

— П'ятнадцять хвилин по шостій.

Але щойно він це вимовив, стрілки на годиннику рвучко стрибнули вперед.

— Ні, за п'ять хвилин сьома.

— Ти ще зможеш заснути?

— Навряд, — зітхнув Ланіган, — мабуть, вставатиму.

— Добре, любий.

Естель позіхнула, заплющила була очі, та знову розплющила й запитала:

— А ти не хочеш зателефонувати…

— Я зустрічаюся з ним о дванадцятій десять, — нагадав Ланіган.

— Чудово, — Естель знову заплющила очі й за мить заснула. Ланіган дивився на неї. Її каштанове волосся стало блакитним, вона глибоко зітхнула.

Ланіган устав з ліжка й одягнувся. Він був міцним чоловіком, помітним у натовпі, мав виразні риси й висип на шиї. Більше нічим особливим не вирізнявся, окрім того, що бачив один і той самий сон, який доводив його до божевілля.

Він провів кілька годин на ґанку, спостерігаючи за появою нових зірок у світанковому небі.

Потому вирушив на прогулянку. Йому «пощастило» — за два квартали від свого будинку наткнувся на Джорджа Торстейна. Кілька місяців тому необережно розповів Торстейну про свій сон. Торстейн був простим, доброзичливим хлопцем, який свято вірив у самовдосконалення, дисципліну, практичність, здоровий глузд та решту нудних чеснот. Його