Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

Моя дружина Марія зайнялася опікою над хворими і дітьми. Хворих і покалічених з мадярського концентраку вдалося примістити в місцевих шпиталях і санаторіях. Одним із прикладів побиття і покалічення був інж. Євген Врецьона-Волянський, якого все тіло було суцільним синяком, ноги його від побиття спухли. Після кількох місяців успішного лікування він цілковито видужав.

Другим характерним випадком був письменник і режисер Микола Чирський. Крім побиття, що йому завдали мадярські кати, він ще до цього терпів на сухоти. Його ситуація була безнадійна, до чого довела його мадярська тюрма й концтабір. В наслідок лікування в одній санаторії біля Вінер Нойе Штадт, вдалося продовжити життя Миколі Чирському на кілька років. Це допомогло здійсненню його мрії - померти в Україні. Коли восени 1941 року він поїхав на Україну в одній з похідних груп ОУН, він там і помер.

Велика частина втікачів, в більшості мужчини по короткому побуті в таборі на Schober Platz, були приділені до праці. Була це тяжка фізична праця при будові доріг, фабрик тощо. Втікачі не мали права вибирати собі місця праці. Місцевості, до яких висилали наших втікачів, це були міста в північно-західній Німеччині як Гановер, Бравншвайг, Бремен і інші.

Траплялися випадки, що українські втікачі, приїхавши до Відня, збагнувши, що перспектива в Німеччині з її тяжкими роботами не вповні задоволяла їх, тому вони пробували дістатися до Праги (Протекторату), або до Братислави (Словаччина), щоб там спробувати щастя. Сама ідея по собі не була погана, тільки була біда в тому, що перехід через кордон був можливий тільки для тих, хто мав пашпорт. Та серед наших втікачів таких було мало. Бо траплялися випадки, що людина, втікаючи, знищила всі свої документи ідентифікації. По короткому часі ми знайшли розв'язку. В порозумінні з Поліцай Президіюм у Відні, з урядом, що видавав пашпорти ми зробили т.зв. “колективний пашпорт”. Ми поступили так: зробили список людей, які хотіли їхати до Праги чи Братислави, подавши особисті дані кожної особи (ім'я і прізвище, дата й місце народження). Нагорі цього списка ми поставили нашу печатку, бо ж ми брали відповідальність за тих осіб, а під нашим списком Поліцай Президіюм ставив свою печатку. В той спосіб ми створили певний засіб, що допоміг нам перекинути з Відня на Чехи чи Словаччину біля 900 осіб. І в той же спосіб ми перевезли 52 дітей до української гімназії в Модржанах - Чехія.

Багато людей не здавало собі справи, як “тонко шитий” був такий колективний пашпорт і пробували надуживати його. Були особи, що кількакратно їздили до Праги, а іншим разом до Братислави. Ми старалися бути дуже обережними з цими справами, бо в Німеччині це була гра з вогнем. Така ситуація продовжувалася до початку війни Німеччини з Польщею. Десь з кінцем вересня 1939 року покликали мене на гестапо у Відні й питали, чи я знаю про те, що у Відні серед українців існує шпигунська група, що висилає нелегально людей за кордон. Я заявив, що я нічого не знаю про існування такої шпигунської групи, але УДКомітет з допомогою Поліцай Президіюм висилає українських втікачів на Словаччину та Чехію які мають там своїх рідних. Ми гарантуємо, що ці люди не є агентами ворожої держави. Моє вияснення до деякої міри їх задоволило, але я дістав заборону продовжувати висилати людей за кордон. Представник гестапо заявив мені: “Тепер є війна й всякі перепустки, що зв'язані зі шпигунством караються смертю”.

В червні 1939 року Провід ОУН в порозумінні з німецьким Головним Командуванням (OKW) почав організувати українців, що працювали робітниками в Німеччині до протипольського легіону. Переведення цього задуму натрапляло на труднощі звільнення українців з праці, які голосилися до легіону. Цю справу розв'язано при допомозі Українського Допомогового Комітету. Десь з кінцем червня 1939 року розпочався вишкіл бажаючих. Все йшло гарно до 25 серпня, коли проголошено, що німецький міністер Закордонних Справ фон Рібентроп заключив з міністром Закордонних Справ СССР Молотовим взаємний пакт ненападу. В гітлерівській Німеччині було багато центрів, які провадили закордонну політику, але коли приходило до остаточного рішення, то справу вирішував сам Гітлер зі своєю націонал-соціялістичною партією. Військо організувало легіон для боротьби з Польщею, але після заключення пакту з СССР, коли ці дві імперіялістичні держави договорилися про черговий розподіл Польщі, справу легіону закинуто. Тому, коли 1 вересня 1939 року почалася війна з Польщею, український легіон не брав у ній участи, як це плянувалося, але виїхав до Закопаного, де чекав на дальшу свою долю.

Це вже був другий випадок, як то Німеччина завела українців. Перший раз це була Карпатська Україна, що впала жертвою німецького підступу. Тепер Гітлер розпорядився західньо-українськими землями, віддаючи їх Сталінові. Він зробив це для того підступно, щоб пізніше загарбати й цілий Совєтський Союз.

У травні 1938 року голова Закордонного Проводу ОУН, полковник Є. Коновалець мав зустріч в Ротердамі з представником націоналістів зі східніх земель, Валюхом, який як виявилося був большевицьким агентом. Валюх при допомозі пекельної машини вбив полковника Коновальця, а сам втік. З полковником Коновальцем був ще один член з Проводу ОУН Ярослав Барановський, але йому нічого не сталося.

Провід ОУН десь восени 1938 року перебрав полковник Андрій Мельник, і тому в другій половині серпня 1939 року Провід ОУН вирішив скликати представників ОУН на ІІ Великий Збір Українських Націоналістів до Риму, Італія, щоб затвердити нового голову Проводу ОУН.

Я поїхав на цей Збір як представник Закарпаття. Перед моїм від'їздом я дістав від Проводу ОУН деякі документи, що відносилися до цього Збору Українських Націоналістів. По дорозі до Риму я мав неприємну пригоду. На австрійсько-італійському кордоні мене висадили з потягу, взявши мене за жида.

Мене мали посадити в потяг, що їхав назад до Відня, а який мав від'їхати за 4 години. Той час чекання я перебував у “товаристві” італійського пограничника, який, як виявилось був словінського походження. По короткому часі ми знайшли спільну мову. Давши йому мій пашпорт, я вложив до нього 20 долярів, що їх дістав у Відні перед моїм від'їздом