Читати книгу - "Вийди і візьми"

Жак сидів, хмільний від останніх подій — звістки про перемогу, зустрічання і офіційного вшановування, як їх наздогнало повідомлення про сумнів експертної комісії. «Це мій син!» — загорлав так, що із сусіднього купе застережно загрюкали. Домагаючись справедливості, оббивав пороги інстанцій, де до нього оберталися спиною. Незугарний пробити мур, склав лист у міжнародний спортивний комітет і, оплативши переклад, місяцями чекав на відповідь.

Відтак знову вирушав до столиці, тим самим поїздом, тим самим шляхом, борючись із сум’яттям, що вкидало його то в холод, то в жар. На призначену зустріч вирушив сам. «Я у справі мого сина», — черговий, який чув це вже, либонь, уп’яте, кивав, беручи слухавку внутрішнього зв’язку. Від хвилювання Жак не міг всидіти, то ж раз по раз зіскакував з крісла в кутку вестибюля поряд із фікусом. «На Вас чекають», — черговий назвав поверх і номер кабінету. «Ваш син…» — почав було уповноважений представник, проте Жак, кваплячись відвернути те жахливе, яке зараз буде промовлено, вигукнув: «Мій син — людина!» «Ваш син — лебідь», — Жакові продемонстрували висновок медичної експертизи. «Це його право бути, ким він бажає…» — Жак покидав приміщення в суперечливому, пригнічено-переможному настрої.

Навколо руїн міста, яке, як і все, що призначене на занепад і забуття, зникло, виросло поселення майбутнього з коробками-багатоповерхівками, гастрономами, газетними кіосками, будою приймання склотари, котельнею, з цегляної труби якої клубочився дим, пунктом охорони громадського порядку, де в кущах цвірінькали горобці, а тротуарами віялися кон’юнктивітові порохи.

Але навіть тоді, коли міста вже не стало, в тих кількох кварталах ще вирувало життя: у вікнах з короткими білими фіранками зеленіли вазони, млоїлися запахи страв, а з радіоприймача долинали спотворені мембранами голоси дикторів і студійних акторів, лунали пісні та лилися мелодії; скрутившись клубочком, лежали коти, з другого поверху, який був найвищим, зиркав на вулицю, поклавшись на звішені темні лапи, пес, із брам висипали діти, з’являлись і зникали в його еклектичному тілі мешканці. На перших поверхах, упереміш із квартирами, розташовувалися крамниці, і вже коли в будинках ніхто не жив, крамниці продовжували працювати, а коли й їх закрили, над входами залишилися вивіски: «ТКАНИНИ», «ҐУДЗИКИ», «МОЛОКО»…

Відколи будинок обнесли парканом, звідти відгонило сечею та вогкістю, всередині й удень кублився морок, розповзаючись, коли вечоріло, довколишніми площами і закапелками. Дах у багатьох місцях просів, зі стін сипалася ліпнина, викришувалася замокла цегла, стирчали іржаві рейки, тримаючи рештки балкона, де ще не так давно кучерявилася герань. Тріщини надавали фасадам необов’язковіших форм, ніж ті, що їх закладали архітектори. І вже як будинки майже розсипалися, руїни було зрівняно з землею, але й після того, як вивезли мотлох, що залишився від міста, і розібрали паркан, на звільненому плацу не постало нічого нового. Той нетривалий період, як підлітки ганяли в футбол, був зоряним у його історії.

Дітлахів витрутив ринок із покритими шифером рядами, що множились і розросталися. Може, торгівля й не текла жвавіше, зате продавців більшало. Пропонувалося все — від кімнатних жарівок до закордонних магнітофонів і кухонних комбайнів, від гребінців до голок для шиття та шпильок, від горщиків під хатню рослинність до сувенірних порцелянових сенбернариків з бочечками на нашийнику, зношене і нове взуття, мастила й колеса, вживаний одяг, запасні частини, куманці, з яких п’ють цілющу воду в бюветах занурених у нечасся курортів, вирізані з журналів і взяті в рамку репродукції відомих полотен, платівки з юними співаками на вицвілих чохлах, господарське мило, завідні іграшки, що, втім, не заводилися, саморобні льодяники у вигляді вогняних півників, яких на той час уже більше ніде не можна було надибати.

Коли поповзли чутки, що ринок закриють, а ділянку віддано під п’ятизірковий готель, тенісні корти і поле для гри у ґольф (у місті, до якого приїжджають тільки селяни з городиною, обпатраною птицею й молоком, та їхні діти на навчання в технікумах і коледжах), продавці, заручившись підтримкою захисників історичної забудови, хоча жодної споруди там уже не було, виставили пікети. Довідавшись про них із підібраної газети, Жак пішов стати на боці людей проти свавілля й на оборону власної пам’яті, частину якої складало минуле цього місця, одначе на той час компанія, що претендувала на територію стихійного ринку, зазнала банкрутства.

Назирці за Жаком тюпав старий приблудний собака, який прибився сюди ще цуценям, прив’язавшись до хлопчаків, які грали в футбол. Біля прилавку останнього ряду, на якому вишикувалися пластмасові іграшки — червоні і зелені кавалеристи, кулемет, що його тягнув кінь із відламаною головою, піхотинці, а також нова, ще запакована колекція індіанців зі старим, як світ, штемпелем відділу технічного контролю на паперовому вкладні, Жак став свідком сцени, яка вразила його і в якій брали участь жінка з дитиною та продавець, власник строкатого війська.

— Такі? — допитувалася жінка, показуючи на піхотинців.

— Ні, — заперечував хлопчик.

— Ти ж хотів солдатів?

— Вони пластмасові.

— Візьми індіанців. В яку вони у Вас ціну?

— А скільки Ви за них дасте?

— Я не хочу індіанців.

— Чому не хочеш?

Жінка була втомленою. Виглядало на те, що сцена діялася не вперше.

— Я вже маю ковбоїв.

— Будеш мати до них індіанців.

— Не хочу.

— Ковбойці нападатимуть на індіанців, а індіанці на ковбойців, — підохочував продавець.

— Індіанці мене не цікавлять.

Йому було років сім, може, вісім.

— А що ж ти хочеш?

— Залізних.

— Маєте?

— Ні, — похитав головою продавець. — Тільки пластмасові.

— Я таких хотів би, — хлопчик показав на пластикових вояків, — лише якби вони були залізні.

— Ходімо, — зітхнула жінка, — прийдемо іншого разу.

Провівши очима жінку з дитиною, Жак наблизився до прилавка. Колись…

Пройшовши