Читати книгу - "Пустоцвiт"

імператрицю.

Потім почалися виступи гостей. Наперед вийшов Теплов, одягнений у дивовижний костюм Орла, і віртуозно заграв на скрипці. Публіка гучно аплодувала й вимагала продовження. Теплов уклонився, виконав сонату, знову зірвавши оплески й пропозицію повторити музичний твір на біс. Імператриця прихильно кивнула. Теплов заграв, однак тут під загальний подих публіки одна зі скрипкових струн лопнула. Втім, ця прикра обставина не завадила Григорію успішно завершити виступ.

– Який музикант, просто диво! – зітхнула Єлизавета Петрівна. – Ти згоден, Олесеньку?

– Цілком згоден, моя панночко…

Однак у цю мить юрба гостей дружно охнула: на середину зали вийшов загадковий Чорний Шаховий Король, глибоко вклонився государині, потім прийняв картинну позу й заспівав французькою. При перших же звуках його голосу тіло імператриці немовби струмом прошило. Єлизавета Петрівна подумки перенеслася в часі на багато років назад, знов потрапивши на виступ свого Олеся, коли вона вперше почула його у театрі, створеному зусиллями однієї зі своїх попередниць – імператриці Анни Іоаннівни. Так-так, ті ж інтонації, майже той самий тембр голосу!..

Придивившись до Чорного Шахового Короля з усією можливою уважністю, государиня впізнала поставу й жести свого коханого. Може, це її Олесь?! Але ж ні – от він стоїть поруч з нею, вдягнений у карнавальний костюм Короля Гірських Ельфів, стискаючи в руці прикрашений смарагдом золочений ціпок…

Господи, що ж це відбувається?!

– Хто він, Олесеньку?

– Сюрприз для моєї ненаглядної панночки.

Пісня завершилася, зал вибухнув оплесками. Однак, усупереч загальним побоюванням, цього разу Шаховий Король не поспішав зникнути. Він кивнув обер-єгермейстерові, немов доброму знайомому. Фаворит імператриці плеснув у долоні, лакей приніс бандуру. Король Гірських Ельфів відклав свій карнавальний ціпок, взяв інструмент і вдарив по струнах, а його загадковий шаховий побратим звучно заспівав українською:

Ой, чи то кінь стоїть, Сивая гривонька? Сподобалась мені, сподобалась мені Тая дівчинонька!.. Не так дівчинонька, Як біле личенько! Подай же ж, дівчино, подай же ж, гарная, На коня рученьку!

Тепер спогади віднесли государиню в торішню казкову подорож на батьківщину свого коханого Олеся – в «малоросійський бон вояж». Глухів, Козелець, Київ… теплі ясні ночі…

Дівчина підійшла, Рученьку подала: «Ой, краще б я була, ой, краще б я була Кохання не знала! Кохання, кохання, З вечора й до рання: Як сонечко зійде, як сонечко зійде — Кохання відійде!..

Серце імператриці то солодко завмирало в грудях, то скажено калатало, готове вистрибнути й упасти до ніг фаворита!

«Кохатися» з вечора до ранку з коханим – Господи, що за блаженство!!! І як же їй пощастило, що на світанку Олесь нікуди не помчить від своєї панночки на баскому коні!..

Ой, чи то кінь стоїть, Сивая гривонька? Сподобалась мені, сподобалась мені Тая дівчинонька!..

Співак замовк, струни бандури все ще вібрували, коли зал вибухнув овацією. Не маючи сил стриматися, Єлизавета Петрівна підхопилася з трону й владно зажадала:

– Ще, ще!!!

Присутні гучно підтримали імператрицю. Обер-єгермейстер знов заграв, а Шаховий Король заспівав тепер уже весело, трохи навіть задирливо. Ні, це був не баритон Олексія, але все-таки голос прекрасний і насичений, що дуже нагадував морську хвилю – потужну в шторм і ніжно-ласкаву, коли буря вщухне.

Незнайомець співав дві години поспіль, доки на вулиці зовсім не стемніло. Тоді на середину зали чинно виступив церемоніймейстер і оголосив, що зараз почнеться казковий феєрверк.

– Стійте, не зникайте знов! – вигукнула Єлизавета Петрівна, звертаючись до Чорного Шахового Короля.

– В жодному разі, моя панночко, – поспішив заспокоїти її фаворит. Узявши незнайомця за руку, підвів його до трону й поставив по ліву руку від государині, сам же став праворуч. Тим часом лакеї розчинили всі вікна – і небо за ними вибухнуло різнобарвними вогнями! Казкове видовище…

Щоправда, затьмарене черговою витівкою Петра Федоровича. Річ у тім, що Великий князь відмовився з'явитись на маскараді, чим серйозно засмутив і Її Імператорську Величність Єлизавету Петрівну, і Велику княгиню Катерину Олексіївну, що змушена була відсиджуватися у своїх покоях разом з чоловіком і гірко ридати. Як раптом з першими спалахами феєрверка затворник вискочив бозна-звідки в супроводі своєї улюбленої хортиці, забігав по залі немов одержимий, указуючи собаці на феєрверк, радісно заволав: «Ах, як чудово, тільки поглянь, як чудово!..» – та коли небо за вікном згасло, пішов геть під зневажливе перешіптування присутніх, потягнувши за собою перелякану чотириногу подругу.

Втім, яке це має значення, якщо зараз…

– Ну що ж, Ваша Імператорська Величність, завершуйте маскарад, – мовив Олексій.

– Дякую, мій дорогий Король Гірських Ельфів!

Обличчя імператриці осяяла задоволена посмішка, вона поспішила вдарити в золотий церемоніальний дзвін, і для більшої впевненості вигукнувши:

– Усі відкрийте обличчя!!! – обернулася до незнайомця.

Глибоко вклонившись, Чорний Шаховий Король зняв машкару, тоді всі побачили дещо збентеженого юнака з великими карими очима й рум'янцем на всю щоку.

– Хто ви такий? Назвіться негайно!

Зрозуміло, це проскреготав канцлер, професійна гордість якого нинішнім вечором була серйозно вражена.

– Граф Розумовський, до ваших послуг, – відповів юнак, уклонившись цього разу не занадто низько.

Гості немов по команді загомоніли, причому достатньо голосно: