Читати книгу - "Вежі мовчання"

— Ні, я в кафе сидів, за мостом. Снідав.

Нервуючи, поспішаючи ковтнути, Рад ледь не обпікся й не облився чаєм, а потім, уже трохи розслабившись, відкусивши батона, з подивом звернув увагу на журнал «Кореспондент».

— Ваш? — запитав він. — Я теж читаю.

— Ні, що ви, я тільки місцеві газети вживаю, а всеукраїнські новини по телевізору довідуюся. Хоча останнім часом тільки фільми дивлюся, стомився вже від новин. Лаються лише, а користі ніякої. А журнал Хріняка залишив, забув, напевно. Я погортав, є цікаві матеріали, але, по-моєму, як і у всіх виданнях, трохи однобокі: наприклад, президента лають, а прем’єра хвалять. А от про вежі тут мені стаття дійсно сподобалася, цікаві факти. Уявляєте, перший видатний хмарочос побудовано ще 1890 року в США, 94 метри! Та й потім, враховуючи й сумно відомих близнюків Всесвітнього торгового центру, найвищі вежі стояли тільки в Америці, аж до 1998 року. Найвищий будинок — 442 метри, неймовірно! Ось, дивіться, які картинки… Потім ось, дивіться — Америка поступається позиціями, ось, бачите, поїхало: Малайзія — 452 метри, Тайвань — 508 метрів у 2004-му. Але вже в 2009-му у Дубаї в Об’єднаних Арабських Еміратах обіцяють закінчити будівництво 800-метрової вежі. Уявляєте, яка велич?! Усе це трохи символічно, вам не здається?

— Анітрохи. А що тут символічного?

— Те, що центр світу знов зміщується в Азію! Вавилонська вежа переїжджає все ближче і ближче до історичної батьківщини!

— Мені, чесно кажучи, якось однаково, Юрію Олексійовичу, куди вона переїжджає. Мені нашої Вежі — отак за ці дні вистачило! — І Рад провів рукою по горлу.

— Я вас розумію. Їдете?

— Так, сьогодні ввечері. Прийшов попрощатися й подякувати за співпрацю.

— Ну, що ви, немає за що. Я й сам через тиждень на пенсію. — Перетятько сумно посміхнувся. — Влітку ягоди збирати, варення варити, а взимку — їсти.

— А наша Вежа, якщо дивитися з моста, чимсь схожа на церкву, вам не здається?

Перетятько заперечно захитав головою.

— Ні-ні, ця будівля так і задумана — як заводоуправління. А церква у них на західному боці міста стояла, поруч із цвинтарем. Тепер, звичайно, немає вже нічого: ні цвинтаря, ні костьолу. Та й де у нас католикам узятися? Але тоді бельгійців багато тут жило, якщо з родинами, то сотень п’ять, не менше. Але правда ваша, історія — цікава річ. Шкода, що тільки ближче до старості розумієш, наскільки все прораховане і взаємозалежне у цьому світі.

— А як ви думаєте, Юрію Олексійовичу, людина дуже змінилася, скажімо, відтоді, як побудували цю Вежу?

— Світ навколо змінився, значить, і людина змінилася. Адже ми складаємо своє уявлення про світ з усвідомлення окремих його частин. Тож час від часу підсумовуючи цей досвід і досягаючи певного віку, рано чи пізно людина гордо заявляє: «Я пізнала світ. Я знаю, як воно тут усе крутиться!» Але між нами й тими, хто будував цю Вежу, все ж таки є одна істотна різниця,

навіть значно глобальніша, ніж час, релігія й національність. Вони усвідомлювали світ за допомогою власного досвіду, досвіду своєї родини, своєї громади, за допомогою книжок, переважно Біблії та підручників. І це все складалося в одну чітку систему цінностей й формувало особистість — вони вірили в Бога й не боялися смерті. А ми усвідомлюємо світ і події переважно за допомогою телевізора, який нівелює і підміняє масовими стереотипами не тільки родинні традиції, але й безпосередньо особистий досвід, думки і навіть життя. Більшість людей живе життям людей із телевізора. Людина-індивідуаліст залишилася сам на сам зі світом — отут її вже й беруть тепленькою з телеекрана! Сучасна людина — як ця Вежа. Велично здіймається над усім світом — над природою, над вірою, над знанням, над традицією, над іншими людьми — така горда і така розумна, вона не вірить у безсмертя — і тому поспішає жити. Але, якщо розібратися, вона дуже нещасна, дуже самотня, їй навіть поговорити по душах нема з ким, навіть з Богом.

— Мовчазна така Вежа.

— Можна й так сказати.

Родіон із сумом попрощався з Перетятьком і, нарешті, зрозумів, чому той був йому симпатичний — старий юрист чимсь невловимо нагадував батька. Рад тяжко зітхнув і подивився на телефон — один неприйнятий дзвінок, той самий, що так злякав його, коли він рятував принцесу, — це дзвонила мама, яка так і не дочекалася його сьогодні. Блазень!!! Картонний принц! Він мимоволі гикнув, і йому здалося, що з гикавкою вискочила й згасла у повітрі остання іскорка холодного полум’я з дамаської сталі.

— Так, мій друже, можеш нас привітати — Дніпропетровськ наш! — весело торохтів у слухавку Валера Івченко, але Рад слухав його мляво, у піввуха, наче пирнув у темну глибочину чи то океану, чи то чиїхось очей. — І ми вже на шляху до Києва! Усе кінчено, ми перемогли! Всі суди виграно, кабінет директора взято штурмом, наш менеджмент повністю контролює підприємство! Тобто повна й беззастережна перемога! Але це дісталося нам дуже важко, повір, друже, ми всі там просто замахалися! А що у тебе, нормально? Шеф сказав, — при цих словах Радик солодко напружився, — щоб ти завтра о десятій приїхав у головний офіс. Він чекає, я теж прийду. Є серйозна розмова. Звісна річ, підготуйся, доповіси спецгрупі про свої пригоди. Зможеш сьогодні звідти вибратися? — Рад відповів, що так, звичайно. — От і чудово! До зустрічі!

От і казочці кінець, подумав він, а хто слухав, той Матвій Степанович Донець! Можна телефонувати Жені, хай збирає речі. Про Червоного Дона Івченко не сказав ні слова, а сам він забув запитати. Може, уточнити? Але тут Йоганн-Себастьян знову зазвучав мобільною віолончеллю. Рад подивився на дисплей і здивувався: ух ти, Качанов! Цікаво, що треба?

— Родіоне Костянтиновичу, доброго дня! Ви мені не приділите хвилин десять свого дорогоцінного часу?

— А що трапилося? — не дуже тепло відповів Рад.

— Нічого особливого. Навпаки — вже все закінчилося. Я тут неподалік від заводоуправління. Якщо ви зараз подивитеся у вікно, то за перехрестям біля жовтого кіоску «Преса» побачите чорний «мерседес». Спускайтеся, я вам цікаві історії розповім.