Читати книгу - "Мауглі"

Раз, двічі і знову! На зарослому озері, де водопій, Олениця підстрибне — і стане як стій, І табун запримітить розвідник малий — Раз, двічі і знову! На світанку самбур ген-ген закричить — Раз, двічі і знову! І розвідник до зграї помчить стрімголов, Бо вовки уже передчувають улов, Вони вистежать, знайдуть, занюхають кров — Раз, двічі і знову! На світанку зграя вовків загарчить — Раз, двічі і знову! Не лишають у Джунглях ці лапи слідів, Очі в темряві бачать таємні ходи, Чуйне вухо почує звірину завжди — Раз, двічі і знову!

У цю хвилину з’явився Каа, розтинаючи воду своєю сяючою, наче прикрашеною коштовним камінням, головою. Він підплив до Мауглі та поклав голову йому на плече. Так, лежачи непорушно, вони відпочивали й насолоджувалися холодною свіжою водою.

— Як тут добре у нас! — сказав Мауглі сонно. — Там, у Людській Зграї, люди вкладаються на свої жорсткі дошки всередині пасток, зроблених з глини, зачиняють всі отвори, щоб не пустити до себе свіже повітря; натягають на голови брудні ковдри і потім всю ніч виспівують носом різних негарних пісень. Набагато краще спати тут, у наших Джунглях.

Цієї миті кобра прослизнула зі скелі вниз до води і сказала:

— Вдалого полювання!

Потім напилася і поплазувала назад.

— Зачекай, — почав Каа, однак раптом заспішив, наче щось пригадав. — Так ти говориш, що Джунглі дають тобі все, що бажаєш? Так, Маленький Брате?

— О, не все, — засміявся Мауглі. — Передусім я б хотів, щоб був новий сильний Шер-Хан, якого я міг би ще раз убити. Тепер я зробив би це власноруч, без допомоги буйволів. Ще в мене було бажання, щоб посеред сезону дощів засяяло сонце і щоб, навпаки, під час літньої спеки сонце закрили грозові хмари. А ще я хотів би ніколи не ходити з порожнім шлунком і щодня вбивати цапа. Замість цапа краще було б убити оленя чи вполювати антилопу. Але те ж відчувають всі у Джунглях.

— І в тебе немає інших бажань, окрім цих? — допитувався величезний пітон.

— Чого ще я можу бажати? Навколо мене Джунглі, а зі мною — милість Джунглів. Що ще є ціннішим між сутінками і світанком?

— А ось кобра говорила… — почав Каа.

— Яка кобра? Адже та, яка щойно тут була, пішла і нічого не сказала. Вона лише полювала.

— Ні, то була інша кобра.

— А хіба ти знаєшся з Отруйним Племенем? Щодо мене, то я завжди обходжу його. Вони носять смерть у своїх передніх зубах, і це недобре. Але про яку кобру ти говориш?

Каа повільно рухався у воді, точно пароплав на морі.

— Це було три-чотири місяці тому. Я полював тоді в Холодній Балці. Це місце ти, певно, пам’ятаєш. Дичина, на яку я полював, із криком промчала повз водойму до тієї будівлі, яку, ти знаєш, я пробив, щоб тебе звільнити. Вона подалася туди і зникла під землею.

— Але ж Народ Холодної Балки не живе в норах, — сказав Мауглі, упевнений, що пітон говорить про мавп.

— Дичина, на яку я тоді полював, не живе в норі — вона лише намагалася заховатися там, — відповів Каа. — Вона побігла в дуже глибоку нору. Але я пішов за нею, спіймав її, з’їв, а потім заснув. Коли я прокинувся, то рушив уперед…

— Під землею?

— Так, під землею. Там я натрапив на Білу Відлогу (білу кобру), яка розповіла мені про речі, яких я зовсім не розумію. Потім вона показала предмети, яких я ще не бачив.

— Що це було? Якась нова дичина? На неї можна полювати? — Мауглі нетерпляче крутився на місці.

— Ні, це була зовсім не дичина, і якби я її з’їв, то, мабуть, зламав би всі зуби. Але Біла Відлога розповіла мені, що люди — причому вона казала це тоном, який свідчив про її прекрасну обізнаність щодо людей — ладні віддати своє життя лише за те, щоб хоч поглянути на всі ці речі.

— Ми подивимось на них, — сказав Мауглі. — Я, можливо, згадаю, що колись був людиною.

— Не поспішай, друже! На все свій час. Там, під землею, я розговорився з Білою Відлогою і розповів про тебе, сказавши, що ти людина. Тоді Біла Відлога мовила (не забувай, що ця кобра така ж стара, як самі Джунглі): «Так, давно я вже не бачила людини. Нехай вона прийде сюди та побачить дивовижні речі! За найменшу з них люди погодилися б віддати життя».

— Не інакше, як якась особлива дичина. І цей Отруйний Народ приховує від нас, де її можна знайти? Вкрай нелюб’язний народ.

— Ні, це не дичина. Це… це… не зможу пояснити тобі, що це.

— Тоді ми разом вирушимо туди. До того ж я ніколи не бачив Білої Відлоги і хочу поглянути на неї, як і на речі, які вона показувала тобі. Що, вона сама убила їх усіх?

— Їх не можна вбити: вони мертві. Вона каже, що є лише сторожем цих речей.

— А! То вона,