Читати книгу - "Чорний вовк"

Він зробив ще одну спробу. Простяг руку до м’яса, наче хотів одібрати його в собаки.

Це вже було занадто. Без попередження, мовчки, не вишкіряючи зубів, без будь-яких ознак незадоволення Вовк кинувся вперед, певен, що тепер дістане до схиленої шиї.

Вірьовка грубо відкинула Вовка назад, і він, оскаженівши, завив і почав рватись на волю. Гриз зубами вірьовку, хоч знав, що в нього не буде часу перегризти її, і просто шаленів не так від страху перед тим, що тепер буде, як від осмислення власної дурості.

Франек більше не усміхався.

— До того білого ведмедя я підійшов ззаду, — пробурмотів він. — З-за спини. Ніхто в світі не може боротися з білим ведмедем, бо це звір над звірами. З бурими я боровся, щоправда, вони були в наморднику і прив'язані. Але ж це не боротьба, а звичайний трюк. З бурого ведмедя досить, коли почнеш його лоскотати. А на білого не впливає ніщо. Навіть людська сила. А ти ж звичайнісінький пес, який нізащо не хоче зрозуміти моє добре серце. Ну, собачко…

Лісоруб підвівся. Став, похитуючись. Нахилився — щось йому боліло в потилиці — і тупо оглядівся.

Вовк знав, що вже нічим собі не зарадить. І тихо скавучав, притиснувшись боком до стіни.

— Але ти маєш рацію, — вів далі чоловік. — Ти так само не хочеш ні з ким потоваришувати, як і я.

Він не мав до собаки ніякого співчуття. Вовкове щастя, що під руку Франекові не трапилася сокира. Франек просто не помітив її. Поліно, тверде, як і його рука, було ближче. Він підняв його.

Вовк напружив усі м’язи. Не тому, що хотів ще раз напасти, а тому, що знав, як боляче, коли б’ють по ослаблених м’язах.

І лісоруб ударив. І бив не так, як б’ють ошаленілі від люті, а обмірковано, методично. Коли працював у цирку, то так гамселив звірів, що їхній приборкувач потім нічого не помітив. По м'язах. Не по заду, а в найболючіше місце. Так і тепер — бив не для того, щоб убити, а щоб вибити непокірність.

Вовк мружив очі, напружившись, приймав удари. Ховав від ударів ніс і спритно ухилявся від поліна, що свистіло над головою, щоб не вдарило по кістці. Не вив і не скавучав. Знав, що то було б марно. Коли навіть вкласти у виття весь свій біль — це не полегшить ударів.

Пес тільки мружив очі. І тремтів усім тілом — не тільки від болю, а й від шаленої ненависті. При кожному ударі дивився на горло чоловіка, на сині жили.

Проте Франек надто багато випив, і його удари були неточні. Кілька разів він так ударив по стіні, що заніміла рука.

Потім кинув поліно. Сів у крісло і подивився кругом себе налитими кров’ю очима. Помітив пляшку і стомлено притяг її до себе.

— Я знаю, — захрипів, — колись питання стане так: ти чи я. І то будеш ти!

Франек допив горілку і пожбурив пляшкою у змученого пса.

Вовк спритно ухилився. Пляшка розбилась об стіну, і кілька крапель рідини бризнуло йому в очі.

Пес заскавучав і почав витирати їх лапами.

Франек підвівся. Біль собаки не цікавив його. Лісоруб підійшов до глухої стіни кімнати і трохи підняв на підлозі дошку. Щось пошукав у темряві, знайшов і заспокоєно засміявся.

Собака перестав скавучати і поглянув на хазяїна. Він знав, що можна зробити цією зброєю, але не боявся, бо всі, хто стріляв з неї, завжди вбивали інших звірів, а не його.

— Я міг би застрелити тебе, — пробурмотів Франек. — Постріл — і кінець. Але навіщо це мені? Краще, коли ти скавучиш тут і кидаєшся на мене. Може, це й дурощі, але я вже не хочу жити сам. — Він хитав головою і зважував на долоні зброю.

Потім розібрав свою рушницю-обріз і заходився чистити кожну частину. Найдовше возився з затвором, який здавався йому заіржавілим.

У голові народжувався підступний план. Франек думав про жінку з білявим волоссям, яку застрелили. Але суму вже не було. Лісоруб усміхався і насвистував.

Змастив гвинтівку як слід і відніс її в схованку. Потім, не роздягаючись, упав на ліжко і b ту ж мить захропів.

Вітер надворі стих. Ягоди горобини не стукотіли більше об дах. Залягла тиша, в якій тільки надсаджувався цвіркун та перекликалися сичі. Якийсь птах крилом на льоту черкнув по даху і сполохано крикнув.

Починалася ніч, дуже тепла, зоряна, з синім місяцем, на якому зринали дивовижні картини невідомих земель. Завжди, коли сходив такий місяць, Вовкові хотілося потихеньку вити. Так він колись і робив. А тепер знав, що не можна. Крізь вікно було видно мовчазні пожовклі берези. Ледь тремтіло листя й опадало з дерев. Воно так тихо зривалося з гілок і кружляло в повітрі, що цього не могло почути людське вухо. І собаче також.

Рання осінь була прекрасна. Срібне бабине літо. І досі літали кажани. Тут і там на зігрітих сонцем галявинах і вздовж лісових доріг прикордонники знаходили гриби. Мов з води росли підосичники й опеньки. На розбухлих од вологи трухлявих пеньках звисали грона паразитів — поганок. Парами пробігали лисиці. Тут їм не загрожувала ніяка небезпека.

Вовк уже не скавучав. Лежав під стіною і зализував рани. Не спав, не міг заснути від болю. Ось він побачив першу зірку, потім другу. Провів поглядом синій місяць і хотів уже завити, поділитися з кимось своєю тугою, та не наважився. Той, що хропів, пробудився б і розлютований кинувся б до своєї схованки в підлозі, де лежала ота річ, що вбиває.

Зорі пролетіли по небу і кудись упали. Пес знову почув лисицю, що пройшла недалеко від хати.

Синьо-білим світлом повнився місяць. Світло проникало навіть крізь оці осліплі від бруду вікна, осявали