Читати книгу - "К7"

— Сімсот ракет уже готові!

— Так скоро?

— Бо корпуси й усе інше було готове. Залишалося тільки вмістити К7. Але до трьох тисяч ще далеко.

— Де дядько?

— У своїй кімнаті.

Я подався туди. Дядько залишив свою працю й гукнув:

— Семене!

Тепер ми радили втрьох. Що робити? Встрявати в бій? Розвинулася жвава дискусія. Я обстоював думку негайно знищити парашутистів. Мені здавалося, що як командир наших збройних сил я повинен заступати лінію дії і розгромлення ворога.

Але дядько був іншої думки:

— Подумаймо трохи! Вставмося в ситуацію ворота. Що він знає про нас? Ніщо! Йому тільки підозрілий наш терен. Але доказів не має ніяких!

— А Гаська? — спитав я.

— Це доказ і не доказ. Коли їхній літун звітував, що бачив у нашому пралісі дівчину, яка вигрівалася до сонця, кожний з їхніх старшин мусів прийняти цю вістку з недовір’ям. Бо що може робити молода дівчина у пралісі, навіть якби вони вірили, що тут наш осідок. Що може робити? Заважати?

— Щоб провірити терен, вони вислали парашутистів! — сказав Семен.

— Так і є! Чи ви не зробили б так само? Провірити! Парашутисти просічуть ліси, провірять поляну й хатину, розглядатимуться за слідами. Коли не знайдуть нічого підозрілого, повернуться і складуть звіт. Тоді літунові попадеться. Мовляв, приверзлося, ще й покарати можуть. Та це вже не наша справа.

— А якби парашутисти відкрили якийсь слід?

— Тоді будемо примушені їх знищити. І це вже твоє завдання! — звернувся дядько до мене. — Встрявати в бій нам не на руку. Ми ще не готові з ракетами. Скільки часу потребуєш, щоб виготовити всі три тисячі?

— П’ять днів, — відповів Семен.

— Отож-то! Коли парашутисти повернуться без висліду, ми маємо час підготовитися до наступу на Москву. Час тоді в наших руках, і можемо ним оперувати, як завгодно. У випадку бою ворог прислав би більші сили, ми мали б зв’язані руки, ініціатива перейшла б до ворога. Тоді ми вели б місцеві бої більш чи менш успішні, а нашу основну ціль мусіли б відсунути на неозначений час. Завеликий риск.

Я мусів признати, що дядько думав єдино правильно. Не було ніякого аргументу на те, щоб зв’язатися боєм з парашутистами. Навпаки, треба докласти всіх зусиль, щоб ворог не довідався, що ми тут.

Кожен з нас відходив до своєї праці. Дядько зупинив мене:

— Тепер розумієш, чому я назначив тебе тим… як ти кажеш, генералом? Ми маємо свої аргументи, які диктують дію збройного відділу, а про які бойовики не знають і знати не повинні. Вистачає, коли ми четверо втаємничені в цілість нашої боротьби. Поза нами ніхто не сміє знати більше, як йому належить. І ти, наприклад, не знаєш, які я маю зв’язки з краєм, бо це не твої справи. Тож хлопцям видай накази, щоб не зрадилися перед парашутистами, але не подавай їм ніяких виправдань чи пояснень, чому ми не вступаємо в бій. Зрозумів?

— Зрозумів.

Я відійшов до своєї бойової групи. Хлопцям я наказав пильно спостерігати дії парашутистів і ні в якому випадку не дати себе спровокувати.

Парашутисти наближалися дуже поволі і аж другого дня ранком підійшли до поляни. На екрані ми бачили докладно, з якою обережністю вони наближалися крок за кроком до нашого місця. Обійшли поляну хащами й окружили хатину. Врешті наглим наступом вдерлися досередини, прикладами рушниць розваливши двері й розбивши вікна.

У нашому підземному сховку ми сиділи тихо, як миші. Крізь мікрофони чули кожне їхнє слово та кожний шепіт.

— Нікого нема. Це давно покинута хата, я був тут уже два рази з розвідкою. Ніяких змін нема.

— Даремна робота! Тепер мусимо маршувати півдня туди, де причалює літак. Дурна історія!

— Можемо ще провірити околицю з другої сторони, хоч літунські фотознімки не виявляють нічого підозрілого.

Вийшли вже без засобів обережности на поляну, саме в той час, коли їхній гелікоптер летів над проваллям. Вони давали літунові знаки, що нічого підозрілого не знайшли. Опісля полягали відпочивати в тіні дерев. По двох годинах рушили назад, і ми слідили їх, поки не віддалилися на яких 15 кілометрів. Проте ми залишилися надалі в повній готовності аж до ранку.

Дарма що парашутисти зникли, ми далі зберігали всі засоби обережности. Це були останні дні, в яких рішалася доля нашої справи, і було б великою провиною допуститися хоч би найменшої необережности.

Час від часу я приходив до підземелля «Сороки», але там не мали часу на балачки. Тож, перекинувшися кількома словами, я вертався до своїх хлопців. Другого дня, крім гелікоптера, перелітали над нашим тереном ворожі літаки. Ці польоти тривали цілий день, опісля більше не повторялися. Мабуть, ворог занехаяв розшуки.

Врешті одного дня дядько повідомив мене, що вечором відбудеться важлива нарада. Ми готові до війни з Московською імперією.

Я ввійшов до підземелля «Сороки» і зразу ж стрінув Гаську. Вона сиділа похилена над якимсь приладом і стежила за невеличкою голкою. Усміхнулася до мене, коли я привітав її голосним окликом. Була бліда і, здавалося, вичерпана.

— Виглядаєш стомлена, Гасю! — заговорив я з удаваною турботою в голосі.

— Працюю! — відповіла. — Крім цього, не бачу сонячного світла.

— О! — порадив я. — Вийди час від часу на поляну й погрійся до сонця!

Я був певний, що Гаська скочить на мене, і приготовився відперти кожну фізичну атаку. Але вона ні ворухнулася. Глянула тільки з докором на мене й відвернулася до свого приладу.

Перемога була її, і я почувався розгромлений.

«Який з мене дурень! Невихований!» — майнула перша думка.

— Вибач, Гасю! — тихо промовив я. — Я жартую, не хотів тебе вразити.

Я підійшов до неї й поцілував у голівку.

Гася