Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

— А що чути з тієї організації, куди ти їздив? — поцікавився Іван Олексійович.

— Мовчать поки…

— То виписуй відрядження і — з богом.

З інституту Таміла вийшла о восьмій вечора. Каштани перепліталися вгорі кронами, роблячи й без того вузеньку вуличку схожою на довгу тінисту альтанку. Вітер враз обхопив стан Таміли, затріпотів тонкою батистовою блузкою, пустував у волоссі.

У кав'ярні «Пінгвін», в наріжному будинку за триста кроків від інституту, крім морозива, можна було з'їсти тістечко чи бутерброд із склянкою міцного чаю. Здаля кав'ярня нагадувала великий акваріум з людьми; завітати до неї закликали семеро майстерно зроблених пінгвінів. На грудях кожного з них горіла відповідна літера назви кав'ярні.

Порівнявшись з вітриною, Таміла побачила Панька Семеновича. Старий спроквола щось жував, запиваючи вряди-годи ковтком якогось напою. Він, мабуть, розмірковував над чимось невеселим, бо місце постійної іронії на його старому обличчі поступилося неуважливості. Таміла дивилася на згорблену самотню постать і її охоплювало співчуття. Цей добряга, який з дитячою довірою тягнеться до кожного, хто потребує допомоги, сидить зараз самотній, не потрібний нікому. Вона рішуче попрямувала до його столу.

— Непогане містечко для побачень, — мовила, підсідаючи. — А де ж вона? Запізнюється?

— Це гарні жарти, дитя моє, — обличчя його враз проясніло. Таміла вловила в ньому вдячність. — Та кажіть-бо, кажіть. Таке приємно слухати.

— Ага, я отак розважатиму вас теревенями, а там, гляди, вчепляться мені в патли…

Офіціантка, угледівши свою постійну відвідувачку, спинила на ній запитальний погляд. Таміла підняла два пальці, мовляв: дві порції.

— А, будь-що-будь, — продовжувала вона. — Хай не запізнюється — адже ви на вісім домовлялись? Так?

— Так, на вісім. У неї були чорні, мрійливі очі, біле, мов з гіпсу, обличчя і стрункий, як у вас, дитя моє, стан.

— Щось я не втямлю. Ви кажете про неї в минулому часі?

— В далеко минулому! Років сорок п'ять тому це було. І. уявіть собі, Таміло, у цій же кав'ярні…— Старий уперше назвав її по імені; до цього він казав на неї «золотко», «дитя моє», «Таміло Андріївно». — Атож, саме тут. А поряд, на розі, був кінотеатр «Серп і молот»…

— Ну й де ж вона зараз, та щаслива смаглявка?

Тієї ж миті Таміла пошкодувала, що запитала. Обличчя сусіда по столу пойнялося болем. Він на хвильку замовк, а тоді мовив, не підводячи очей:

— Я був на фронті, а вони при евакуації потрапили під бомбардування. Вона і двоє наших дівчаток…

Офіціантка поставила перед ними дві порції «ескімо», политого малиновим сиропом.

— О! Що це ви надумали! — Панько Семенович театрально розвів руками, проте в постаті його було більше природного трагізму ніж театральності.

Таміла підвела на нього очі, мовила притишено:

— Даруйте за те нерозумне запитання.

— Та нічого. Я сам почав… Слухайте, а чого це на вас напосілась Ченко?

— Хотять з Мучником щоб я сорбцію їм робила.

— Тільки це? — задумливо примружив очі старий.

— Понабирали госпдоговірних тем, а виконавців катма. От вони й хотять на мені виїхати.

Якийсь час вони сиділи мовчки. А тоді озвався Панько Семенович:

— Може, я помиляюсь. Але мені здається, що стосовно вас Олена Миколаївна проводить якусь політику. В чому вона — та політика — важко сказати. Але вона є…— Поміркувавши, старий додав: — В мої часи таких людей, як Ченко, було дуже багато. Я їх нюхом чую.

— Мені й самій це приходило в голову, — звірилась Таміла. — Але ж мусить бути причина для такої політики. А її немає. Тій жінці я нічого лихого не зробила — ні словом, ні ділом.

— Е-ех, золотко ви моє… Для таких людей, як Ченко достатньо й того, що ви є на білому світі — не така як більшість, так би мовити, нестандартна. Вам це важко збагнути. А на моїй ще пам'яті за аналогічну нестандартність людей відсилали дуже далеко й дуже надовго… А Олена Ченко — донька свого батька, котрий, попри ступінь кандидата наук, до кінця днів не знав як в'яжеться краватка. В кітелі й помер. Єдине, що він пестив у своїй зовнішності, так то вусики… — Старий нарешті взявся до морозива. — Заженете ви мене, дитя моє, в лікарню. Після чаю — морозиво.

— Ви не схожі на людину, по якій сумує лікарня.

— Та й майстриня ж ви казати приємні речі, — усміхнувся Панько Семенович. — Ех, струсити б з моїх плечей років так десятків зо три. — Його плечі здригнулися, неначе він, справді, щось струшував. — Слухайте, а де той бородань? Паливода його прізвище, коли не зраджує пам'ять.

— Не чути щось.

— Апостол.

— Чого апостол?

— Бороду має апостольську. І ще спокоєм якимось від нього віє. В погляді, в голосі… Примітний чоловік. — Старий клепнув по кишенях чорного, старомодного піджака, дістав цигарки й запальничку. Та, згадавши, де вони сидять, поклав те на стіл.

Таміла зараз тільки завважила, що стіни й стеля абсолютно чорні, немов би їх викладено з вугілля. Білими тут були тільки уніформа офіціанток, та одяг на декому з відвідувачів.

Коли вони вийшли з кав'ярні, була дев'ята. Давно вже стемніло і в вітринах спалахнув