Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

— Як же він?.. — приховуючи хвилювання, спитав Петришин.

— Ранком він залишив дім, сів у автобус на Ранів. Настав час, майоре, зустрітися нам із Горішнім.

— Я прошу зачекати, Терентію Свиридовичу, хоча б до вечора.

— Ви певні, що він прийде до вас сам?

— Думаю — прийде. Не може він не прийти.

— Зачекаємо. До вечора., — сухо погодився Шелест. По обличчю майора пробігла тінь. Полковник поклав йому на плече руку, вже м’якше заговорив: — Розумію, Арсене Тарасовичу. В людині розчаровуватися важко. Але інакше ми не можемо, не маємо права. Якщо Горішній не прийде сьогодні сам, доведеться нам навідатися до нього. Зараз без чверті друга. В розпорядженні Горішнього півдня, сьогодні він вільний від роботи, їхати йому до нас автобусом години дві з половиною. Можливо ваш земляк у цей час уже наближається до міста… Будемо сподіватися. А тепер обідати, юначе, — раптом закінчив Шелест, міняючи тему розмови.

— Дякую, Терентію Свиридовичу. Я щойно…

— Облиште. Знаю, як було щойно. їдальня, сніданок на ходу, склянка кефіру, вінегрет. По собі знаю. А тепер у мене господиня в домі, вона нас борщем почастує, а може, і ще чимось смачненьким. Не раджу відмовлятися.

Повернувшись додому, Арсен Петришин кілька разів підходив до телефону. Набирав номер службового комутатора.

— Про мене ніхто не питав?

— Ні, товаришу майор. Ніхто, — відповідав черговий офіцер.

Горішній так і не з’явився.

Увечері, коли у місті загорілися вогні, машина Шелеста спинилася на розі вулиць Першотравневої та Горького біля під’їзду триповерхового будинку. Петришин, у шинелі, з пістолетною кобурою на поясі, вже чекав, стояв на тротуарі. За хвилину автомобіль пірнув у вузькі вулиці, вирвався за місто і помчав, набираючи швидкість, по дорозі на Самбір.

— Ранів! Стоятимемо сорок хвилин. Потім автобус повертається назад тим же маршрутом! — оголосила жінка-кондуктор. Пасажири заспішили до виходу. Горішній застебнув ватянку, поправив шапку і пішов брукованою площею, постукуючи підковами важких робочих чобіт.

Сліпуче сяяли проти сонця вітрини магазинів. Віддалік, за стінами старовинної фортеці, виднівся сірий гостроверхий костьол. Над шпилем з карканням літали ворони. Під ногами темніли калюжі. Вуркочучи, зграйками походжали площею голуби, дзьобали щось на бруці.

Горішній трохи знав Ранів. Колись давно, в дитинстві, приїздив сюди із старшою сестрою. Майже в кожному домі цього містечка з давніх-давен ткали барвисті килими. Багаті кольорами, з тонким орнаментом витвори ранівських килимарниць розходилися по всій Галичині, Закарпаттю, перепродувалися агентами-гендлярами у магазини Праги, Відня, Будапешта. Сестра була на виданні. Батько тягнувся з останнього на посаг доньці. Сестра хотіла придбати в Раневі килим. Довго ходила по базару, тримаючи за руку малого Грицька. Прицінювалася. Вибирала. Хитала головою. Не вистачало грошей. Ледь виторгувала маленький килимок з червоними трояндами на жовтому полі. Зморена конячина повезла їх додому…

Довго висів той килимок в сестриній хаті, над ліжком. Потім прийшли фашисти, спалили хату. Сестру, яка стала депутатом районної Ради, розстріляли за селом, під скелею, її чоловік, колгоспний бригадир, загинув десь на фронті.

Спогади раптово стисли серце. Горішній витяг цигарку, закурив. А думки линули в минуле, бентежили.

… Тільки й зажили по-людському Горішні, коли в 1939 році прийшла Радянська влада. Сестра працювала в колгоспі ланковою. Батько збирався віддати Грицька після школи в технікум. А склалося інакше… Все обірвалося зненацька. Спалахнула війна. Ледве врятувався Грицько від фашистської каторги, з якої майже ніхто не повертався. Ховався то в лісі, то в клуні, взимку спав у соломі на сусідньому подвір’ї. Батька тягали щодня в поліцію, били, допитувалися, де син. Посивіла, згорбилась мати. В 1944 році, здавалося, всі страхіття лишилися позаду — Радянська Армія прогнала окупантів. Почав Грицько працювати в ліспромгоспі, збирався на осінь їхати до міста, вчитися хотів, уже й документи відіслав. І, як сніг на голову, звалився той проклятий Гандзя-Мацюк. Прийшов уночі зі своїми головорізами, погрожував зброєю, потяг за собою до лісу. Тяжко сказати, чим би все скінчилося для Грицька, якби прикордонники не розбили банду Гандзі. Спасибі Арсенові Петришину — не відвернувся в біді, розібрався, що Грицько не своєю волею в багно потрапив. Допоміг стати на ноги, на роботу влаштував. Почалося у Грицька справжнє життя. Оператором став на нафтовому промислі, в Бориславі. Згодом на дослідний промисел до інженера Бранюка узяли його. Працював чесно, сумлінно. Люди поважали. Чорнокоса Марійка запала в серце. Побралися. Син підростає. Будинок новий недавно поставили. Хоч і пізнувато трохи, а все ж і за навчання взявся, на заочне відділення нафтового технікуму поступив. Разом з інженером Бранюком до Москви збирався… Та ось на ж тобі! Не забули, через скільки років згадали про нього, прийшли. Думав, Гандзі давно й живого немає, а виявилося — вцілів, ще вештається по світу. «У п’ятницю, біля лісникової хатини…» Що вони затівають? Чого хочуть від нього?

Замислившись, Горішній ледве не зіткнувся на тротуарі з юнаком у сірому капелюсі. Запитав:

— Скажіть, будь ласка, як пройти до міліції?

— Ви проминули вже. Он позаду провулок за гастрономом, третій будинок ліворуч.

У просторій, напівпорожній кімнаті з дерев’яним бар’єрчиком посередині, двоє міліціонерів грали в шашки. Один з старшинськими нашивками на погонах обернувся на скрип дверей.

Горішній запитав, чи працює в ранівській міліції Петро Кушнір та де його можна бачити.

Міліціонери переглянулися.

— Старший лейтенант Кушнір — заступник начальника райвідділу. Але його зараз немає, — Помітивши, що відвідувач розгубився, старшина співчутливо поцікавився: — Вам до нього особисто? Ви, мабуть, приїжджий? Здалеку?

— Не те щоб здалеку, але й нетутешній… Поговорити мені з Кушніром