Читати книгу - "Круглянський міст"

з життям, пішов од траншеї в поле, туди, вниз до рову, чекаючи всім тілом черги чи, може, залпу і відаючи, що все скінчиться просто. Смерть дуже проста річ, на війні він переконався в цьому і не боявся її давно. Йому лише хотілося тепер не прогавити ту останню мить, відзначити її як крапку, як останню межу його життя.

Але пострілів ззаду все не було, і він ішов далі. Вітер пружкою хвилею штовхав його в груди, тріпав на голові волосся, і шматок бинта хляпав по щоці. Климченко зірвав його і з окривавленим жмутом вати відкинув геть. Чіпляючись за стерню, перев’язка застрибала за вітром.

«Ну, стріляйте! Стріляйте ж, гади!.. Де ж постріли?..»

Пострілів, утім, не було. Тоді він спинився, почекав, озирнувся. Скрізь по всій траншеї над бруствером стирчали, ворушилися каски, стволи гвинтівок, тонкі дула автоматів. Мабуть, те, що він спинився, не входило в їх наміри, і кілька голосів закричали:

— Рус, шнель! Дом, дом шнель! — І сміх — хрипкий солдатський регіт.

Що ж вони не стріляють? Чому не б’ють? Чого вони чекають? Здивування спроквола почало переростати в тривогу, яку вже не могла заглушити і безнадійна самота гибелі. Стривожений, він відчув, що це не так собі, що цей Чернов-Шварц щось надумав — чи не гірше за саму смерть? Але що? Збуджений і збентежений, він тепер не міг утямити цього. Він тільки відчув небезпеку ззаду, все далі відходив од неї і все наддавав ходи. Водночас він був твердо переконаний, що з цього клина вони не випустять його. Може, мінне поле? Може, та гармата-бахкалка?

І він ішов. Ось уже вчорашня доріжка з чорнобилем у канавках, побіч розпластане тіло в шинелі — хтось їхній, але Климченко навіть не зирнув; неподалік другий — з розметляним на спині мотлохом речмішка — це ж Прошин. Климченко все швидше прямував униз, униз, до рову, весь напружуючись кожним нервом і чекаючи. Але вони там, на висоті, мовчали. Тільки прориваючись під вітер, його наздоганяли уривки гомінки, регіт, і всю істоту лейтенанта проймало здивування: чому так? Невже… Невже Чернов цей — наш?

Ця думка остаточно збентежила його.

Нарешті, він одійшов настільки, що забити його з перших пострілів стало б уже не так легко. Він знов озирнувся — ні, за ним не бігли, ніякого віроломства ззаду не було видно. І тоді всю його істоту охопила надія — жити! Жити! Жити. Він ринув, що було сили, вітер пругкішу штурхонув у груди, але він зігнувся, рвонувся вперед, ледве не полетівши сторчма, помчався згори донизу полем — хистко, невпевнено, від слабості майже не володіючи тілом. І все ж його душа, якось підсвідомо, сама по собі, мов якогось оправдання, мов правди, мов нагороди за непевність, чекала ззаду пострілів.

Та пострілів не було. Жодного. Нізвідки. Висота завмерла, стаїлася, стихла… Тоді його пройняв раптовий, не усвідомлений іще у своїй причинності жах — він хитнувся, ослаблі ноги не відразу стримали його. Неясним божевільним позирком лейтенант глянув униз, де вже так близько був порятунок, і спинився.

По всьому березі рову., з усіх вибоїн, з усіх окіпчиків-рівчаків стирчали каски, шапки, настовбурчені коміри автоматників. Він іще не бачив ні їх облич, ні поглядів, — було ще задалеко, — але щось страшне підсвідомою силою раптом передалося йому. Він раптом і дуже виразно, як може бути лише за секунду до смерті, зрозумів, що всім тут він — ворог.

Це відкриття перуном ударило його, щось у нім ураз спорохніло, ноги самі кинулися вбік, він, не знаючи і не розуміючи, як і що трапилося і що робити, оббіг по стерні кривулину — безвихідну замкнену петлю, ще раз побачив мовчазну висоту і тоді остаточно зрозумів, що з ним сталося.

Зрозумівши, опустив руки, голова його сама впала на груди, і він, хитаючись од вітру, потиху почвалав у рів.

Климченко ні разу не підвів голови, щоб зирнути, де зійти на обрив, але якесь безконтрольне відчуття вивело його до промоїни-рівчака в березі рову. Там він побачив чиїсь руки на свіжо накопаній землі, порожні закоптілі гільзи, розсипані в сухій траві, шматок газети, прибитий вітром у чорнобиль. Дійшовши до обриву, він боком, щоб не звалитися, ступив у нього, стримуючи себе на ногах, зійшов униз. Поруч були люди, але він не бачив їх. Вони всі мовчали; з-під їх чобіт сипалася і незвичайно шумко торохтіла жорства. Ненароком якось його позирк натрапив на валянки з рудими старими підпалинами, і він підвів голову: навпроти стояв Орловець.

Страшне, чорне від щетини обличчя ротного, на якому, стягнуті бровами, недобре горіли очі, не здивувало його і не сполохало — лейтенант зніміло і байдуже зирнув у їх гнівну глибину. Він не здивувався також, коли в наступну мить з болючим дзвоном у вусі полетів на землю — він тільки захлинувся від кривди і, ніби затравлений, загнаний вовк, зараз же схопився і вгатив по вуху ротного.

Затим у нього все одразу пропало — і кривда, і злість, зосталося лише давніше відчуття біди, яка так несправедливо обвалилася на нього і скинути яку вже не було можливості. Він мовчки чекав за цим ударом наступного — міцнішого — або, може, пострілу в спину, груди. Ззаду і по боках стояли бійці. Хтось із них крикнув щось образливе, й інші підхопили:

— Зрадник!

— Запроданець німецький!

— Прийшов за рештою!

Климченко чекав ці вигуки і розумів їх; оправдуватись, однак, не було слів, щось назавжди затялося в його душі і не було сили впоратися з найбільшою такою несправедливістю. Вперше в короткому просвітленні свідомості мелькнув зрозумілий тепер до дрібниць намір Шварца-Чернова, і лейтенант з новою силою відчув, що, справді, смерть тепер для нього — розкіш.

Але чому мовчить, не б’є і не стріляє в нього Орловець, чого він чекає, скам’яніло втупившись у нього?

Лейтенант підвів очі і, зустрівшись з його позирком, раптом несподівано для себе побачив у ньому майже розгубленість. Здалося, ротний про все