Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— Це боривітер.

— У морі боривітер? То ж степовий хижак, — не повірив Сашко.

— Частенько і над морем вони ширяють, — солідно зауважив Тарас. — Хитрющий, бач, на сейнері вирішив прокататися…

Тим часом «Баклан» змінив курс — до берега. Невдовзі на обрії з’явилась смужка одноманітних рудих круч. Відчуваючи зупинку, боривітер розправив крила і, обігнавши сейнер, полетів геть.

«Баклан» плив уздовж берега, часто обминаючи мілини, на яких закипали хвилі На палубі з’явився капітан, а з ним ще два рибалки.

— Робінзони, лаштуйтеся! Ось-ось відкриється бухта, — звернувся капітан до шукачів солодкого коріння.

— Хоча б швидше! — не терпілось Тарасу.

— Дарма поспішаєш, хлопче! Мало там цікавого: пісок та вода. Навіть нікчемного бичка стьопку-розтьопку не знайдеш. Тому раджу прихопити кошик з нашим уловом. Юшку ввечері зварите.

Сейнер зупинився проти гирла. Рибалки спустили за борт мотузкову драбину і допомогли хлопцям злізти у човен, звантажити свої речі.

— Табір свій облаштовуйте біля джерела. Тримайте курс праворуч, он на ті два деревця. Там криниця. Чекаємо на вас за тиждень на цьому ж місці і у такий же час, — крикнув з палуби капітан.

За весла сіли Тарас та Сашко. Кузик зручно влаштувався за кермом. Васько з Рексом сиділи на речах. Шукачі солодкого коріння уважно вивчали незнайомий берег. Ось вона, омріяна бухта, де мандрівників чекали незвичайні пригоди і відкриття!

Човен наближався до гирла, де вирували хвилі на кам’яному бар’єрі. Веслярі гребли мовчки. Але Кузик не міг утриматися:

— Вельмишановні колеги, пропоную наш славний загін віднині іменувати загоном шукачів солодкого коріння, або коротко і ясно — загоном солкоршуків.

— Солкоршуки. Звучить! — захоплено погодився Тарас.

— Отож прийнято одноголосно, — констатував Кузьма.

Тим часом човен підхопила сердита хвиля і шпурнула його у прірву. Веслярі з усіх сил налягли на весла, і сталося диво: човен одразу ж опинився в бухті, круглій, як величезна миска.

— Хай живе «Свята Марія» і чорний глек! — загорлав Кузик.

Йому відповіли мартини, які зустріли мандрівників не дуже гостинно.

— Хлопці, а що то за чорний глек, та ще якась «Свята Марія»? — перепитав Васько.

— А-а-а! Ти ще нічого не знаєш! Почекай, розповімо, — пообіцяв Сашко.

І от мрія солкоршуків здійснилась. Тепер цілісінький тиждень вони будуть повновласними господарями цього маленького моря. Зрозуміло, про вигадану Кузьком «Святу Марію» та чорний глек зі скарбом скіфської царівни мріяв лише Сашко, який до цього часу не здогадувався, що хлопці покепкували з нього. Сторінку, де розповідалося про «Святу Марію», Кузьма вирвав з фантастичної повісті.

А Кузько з Тарасом уже милувалися подумки руїнами храму: статуї богів, мармурові колони! То будуть чудові знахідки. Завжди перед тими шедеврами античного світу, затамувавши подих, будуть схилятися люди, а славні діла солкоршуків житимуть у віках…

Свій човен солкоршуки спрямували на захід, де виднілось два деревця — так порадив капітан «Баклана». Попутний вітерець допомагав веслярам. І ось він, нарешті, зарився носом у береговий пісок. Мандрівники озирали береги загадкової бухти. Рівний широкий пляж рудуватого піску оточував бухту, а далі височіли стрімкі кручі. На пляжі де-не-де зеленіли кущики.

Човен гуртом витягли на берег, розвантажили і пішли шукати джерело.

Джерельце било з-під кручі. Воно було обкладене камінням — відчувалась людська турбота. Вода прозора й голуба, як небо. Поки товариші пили воду, Тарас з увагою і хвилюванням оглянув усе навколо. Саме тут лежав той камінь-шедевр, і десь поблизу у тривожну ніч двадцятого року ночували дідусь з побратимом та пітерський археолог.

Для табору знайшли невеличку галявинку, на якій стирчали жалюгідні колючі кущики. Довелося добре попрацювати: виривати траву з соковитим жовтим корінням нелегко. За якусь годину галявина була звільнена від бур’янів. Хлопці не звернули уваги, що на піску зустрічались невиразні відбитки ніг якихось тварин. Солкоршуки поспішали. До вечора треба поставити намет, та ще юшку зварити.

Слідами зацікавився пес. Обнюхуючи пісок, він побіг до берега, застрибнув у воду. Згодом повернувся і ще довго кривуляв по галявині, щось винюхував.

Вирваний бур’ян хлопці перенесли під кручу — нехай сохне, буде для палива.

Намет поставили отвором до води, щоб видно було човен. Сашко запропонував обкопати його рівчаком — на випадок дощу.

— Звідки він візьметься? — оглядаючи блакитне небо, сказав Похмай.

Рівчак копати не стали, а побігли збирати паливо, бо насувався вечір і солкоршуки вже зголодніли. Дрібні трісочки і сухе коріння лежало на «виплеску» — вздовж берега, куди морські хвилі, як дбайливі господарі, поскладали їх.

Біля намету Сашко змайстрував триніг для казанка. Запалало вогнище. Поки Кузьма тельбушив рибу, закипіла вода. В окріп кинув цибулину, згодом картоплю, а тоді вже й рибу.

Кузик першим спробував юшку, вона була солона, аж гірка, як морська вода. Але ватажок експедиції оцінив її найвищим балом.

— Божественний нектар!

Тим часом сонце сховалося за кручу. Бухта повільно тонула у вечірній імлі. З моря поверталися мартини. Птахи, певно, ночували біля скелі — на острівці. Та несподівано запалало небо — і вода, і мартини, і кручі стали вогненно-рожевими.

Хлопці мовчки сьорбали юшку і не звертали уваги на розмаїття вечірніх барв. Тільки Сашко принишк, дослухаючись:

— Море дихає важко.

— Ну і хай собі дихає, — відмахнувся Кузьма.