Читати книгу - "Мауглі"

— Хіба ти маєш до діла з Отруйним Племенем? Я завжди обминаю їх, хай ідуть своєю дорогою. У передніх зубах вони несуть смерть, і це негарно — адже гадюки дуже малі. Але все-таки з якою коброю ти розмовляв?

Каа повільно обернувся у воді, наче пароплав у відкритому морі.

— Дві чи три ночі тому, — почав пітон, — я полював у Холодних Печерах. Ти, напевно, не забув цього місця! Істота, яку я підстерігав, з криком перебрела водоймище і побігла до будинку, що я проломив колись заради тебе. І там сховалася в землю.

— Але ж мешканці Холодних Печер не живуть у норах, — зауважив Мауглі, гадаючи, ще мова йде про Мавпяче Плем'я.

— Та істота не жила там, а лише хотіла врятуватись, — мовив Каа, і його язик затремтів. — Вона шмигнула в дуже глибоку нору. Я кинувся за нею, наздогнав і вбив. Потім заснув. Прокинувся і пішов далі.

— Під землею?

— Так. Невдовзі я дістався до Білого Клобука (білої кобри). Білий Клобук говорив про такі речі, в яких я нічогісінько не тямив. Нарешті він показав багато такого, чого я на своєму віку ні разу не бачив.

— Нову дичину? І ти добре пополював? — Мауглі хутко обернувся до пітона.

— Не дичина… На тій штуці я зламав би всі свої зуби.

Білий Клобук сказав мені, що Людина пожертвувала б життям, аби тільки подивитися на ці речі (він говорив так, ніби добре знав людей).

— Подивимося, — мовив Мауглі. — Пам'ятаю, я колись був Людиною.

— Тихіше, тихіше. Поспіх убив жовту змію, яка ковтала сонце. Ми розмовляли з Білим Клобуком під землею, і я розповів йому про тебе. Сказав, що ти Людина. І Білий Клобук, старий, наче Джунглі, відповів: "Я вже давно не бачив Людини. Хай він прийде і побачить усі ці речі, за найгіршу з яких умерло б чимало людей".

— Напевно, нова дичина. А Отруйне Плем'я ніколи не каже нам, коли і де вона буває. Це страшенно нелюб'язне плем'я.

— Ні, не дичина. Це, це… я не можу тобі сказати, що воно таке.

— Так ходімо туди. Я ніколи не бачив Білого Клобука, і хочеться подивитись на ті речі. Кобра їх убила?

— Так, усі вони мертві. Білий Клобук говорив, що він охороняє їх.

— Ага! Як вовк стереже м'ясо у своїм барлозі. Ходімо.

Мауглі поплив до берега. Щоб швидше обсушитися, хлопчик покачався по траві; потім обоє вони попростували до Холодних Печер, до безлюдного міста, про яке, напевне, ви чули. Тепер Мауглі нітрохи не боявся Мавпячого Племені,— зате мавпи аж жахалися при згадці про хлопчика. Як і завжди, їхні племена бігали в Джунглях, а Холодні Печери залишалися спустілими й мовчазними при світлі місяця. Каа минув руїни павільйону на терасі, зіслизнув купою грузу і шмигнув до напіврозвалених сходів, що зсередини павільйону вели під землю. Мауглі голосно промовив Владичне Слово Змій: "Ми однієї крові — ви і я", — і порачкував за пітоном. Довго вони повзли слизьким звивистим проходом. Нарешті досягли місця, де коріння якогось гігантського дерева (тридцяти футів заввишки над землею) вивернуло в стіні великий камінь. Каа й Мауглі переповзли цей камінь і опинились у просторому льосі з банеподібною продірявленою стелею. Сюди, в темряву, пробивалося кілька променів світла.

— Добре лігво, — мовив Мауглі, підводячись на ноги, — але ходити сюди щодня дуже далеко. Ну, що ж ми побачимо тут?

— Хіба я ніщо? — долинув голос із глибини льоху, і Мауглі побачив, як там заворушилося щось біле. Воно сунуло дуже повільно, і ось перед хлопчиком піднялась така величезна кобра, якої він ще ніколи не бачив. Це була змія футів вісім завдовжки, яка від постійного перебування в темряві побіліла, мов слонова кістка. Навіть очковий знак її роздутого клобука втратив свій колір і став світло-жовтий. Очі кобри горіли, як рубіни, і взагалі вона мала дивовижний вигляд.

— Доброго полювання, — сказав Мауглі, який завжди дотримувався звичаю так само, як і ніколи не розлучався з ножем.

— Що скажете про місто? — спитала біла кобра, не відповівши на привітання. — Що скажете про велике, обгороджене мурами місто, про місто, де сто слонів, двадцять тисяч коней і безліч скотини, про місто царя над двадцятьма царями? Я тут оглухла і давно вже не чую гуркоту військових гонгів.

— Над нашими головами Джунглі,— відповів Мауглі. — А із слонів я знаю лише Хаті та його синів. Багіра повбивала всіх коней в одному селі. А що таке цар?

— Я сказав тобі,— шепнув Каа кобрі,— я сказав тобі чотири ночі тому, що міста більше не існує.

— Місто, велике місто в лісі, брама якого охороняється царськими вежами, ніколи не може зникнути. Його збудували раніше, ніж батько мого батька вилупився із яйця, і воно стоятиме, поки сини моїх синів побіліють так само, як я, Саломді, син Чандрабіджі, син Віяджі, син Єгасурі, збудував його в дні Бапа Раваля. А ви ж чий скот?

— Слід загубився, — промовив Мауглі, обернувшись до пітона. — Я не розумію, що вона каже.

— Я теж. Вона дуже стара. Мати Кобр,