Читати книгу - "Дім з вітражем"

Через кілька тижнів після цього прогримів постріл, а я надовго забула про ту нашу розмову. Пізніше, коли вона несподівано виринула з глибин моєї пам’яті, я навіть не знала, чи вона відбулася насправді, чи, може, я сама її вигадала на потребу власних, мінливих, наче вода, теорій.

Прабабка померла, коли їй було трохи за вісімдесят. Усе своє життя вона уникала того, що мало хоч який-небудь зв’язок зі смертю: оминала хворих, ігнорувала похорони і сердилася, якщо ця тема спливала в якійсь розмові. Смерть заскочила її тоді, коли їй врешті-решт вдалося про смерть забути. Перед тим, на відміну від інших старих людей, вона не робила до неї ніяких приготувань, а всі її дні виглядали однаково: Прабабка човгала до магазинів, дивилася телевізор, молилася, ходила на горщик, бризкала люттю і злословила на свою постарілу доньку. Одного дня — ми з Абою саме були на кухні — за дверима її кімнати пролунав страшний грюкіт: вона знепритомніла і впала, вдарившись потилицею об підлогу. Прабабка тоді стояла біля білої шафки для білизни, котра, як я пізніше довідалася, зіграла в її житті важливу роль. Медики зі «швидкої» констатували інсульт і заявили, що «нема сенсу перевозити її до лікарні». Я пам’ятаю, що оте «нема сенсу» прозвучало для мене наче вердикт якогось майстра стосовно зношеного механізму. Я подумала, що тепер усе те, що впродовж цілих десятиліть мало окреслені завдання і функції, які, загалом, непогано виконувало, те, що вона сама мала на увазі, коли говорила «я», — її м’язи й артерії, її кровоносні судини та очні яблука, її волосся і шкіра — в один момент було визнано річчю чи кількома різними речами, які більше ніхто не вважає ні придатними, ані цінними.

Під час її кількаденної сплячки я заходила в кімнату, відшторювала вікна і трохи грала на піаніно, знаючи, що вона — єдина особа, здатна сприйняти цю какофонію як музику. Я відхиляла її повіки і вивчала очні яблука, оту пару пружних вологих отоцинклюсів, які відтепер стали малокорисними, ніби кульки для якоїсь гри, як-от — більярдні кулі.

День, коли вона померла, був днем прання. Ми прали раз на місяць, завжди — від шостої ранку, бо гаряча вода в кранах була тільки до дев’ятої, ми мали напівавтоматичну пральну машину, полоскати доводилося вручну. Близько восьмої, у перерві між простирадлами і покривалом, Аба на хвилинку зайшла до Прабабки, а коли повернулася, я все зрозуміла завдяки серйозності, яка, ніби жалобна стрічка, звисала з оправи її окулярів. Якийсь час ми мовчки дивилися одна на одну, після чого вона запропонувала:

— Давай спочатку закінчимо прання. Залишилася тільки година.

Лише коли постіль і рушники було порозвішувано на шнурках у ванній, а вода із сичанням зникла з кранів, ми почали залагоджувати справи. Протягом наступних трьох днів, коли Прабабка лежала у своїй кімнаті мертва, я більше туди не заходила. Вечорами Аба змовляла біля небіжки вервиці й палила грімницю.

Потім уже я дізналася, що біла шафка для білизни, яка стояла в кімнаті Прабабки зліва від піаніно, була важливим атрибутом її любові. Ще пізніше з’ясувалося, що моя Прабабка Станіслава і моя Мама Маріанна були дуже схожі одна на одну, з однією принциповою відмінністю: Станіславі трапилося шалено закохатися.

Не у свого набагато старшого чоловіка, який, треба сказати, обожнював її і носив на руках, а вона тим не менше регулярно викидала його за двері — про це вона теж розповідала на старість, пояснюючи, що жінка повинна вміти «поставити себе» щодо мужчини. Того дня, коли його заарештували, він якраз повернувся з кількаденного вигнання, після обіду вони втрьох із донькою мали прогулянку примирення, а ввечері прийшли «вони», і йому довелося піти туди, звідки ніхто не вертався. Так само і не в інженера, який на початку війни став її коханцем, за яким вона поїхала до Казані, звісно ж, разом із його дружиною — ця дружина потім регулярно приходила до квартири, де Станіслава з донькою займали одну кімнату, ставала на порозі та викрикувала всі відомі їй російськомовні епітети на означення гулящої жінки. Також і не у вродливого й надзвичайно музично обдарованого майора Павлова, який наприкінці війни вивіз її з Казані та завдяки якому потім уся сім’я оселилася у Львові. Ні. Вона закохалася в юного німця на ім’я Герман — і то був єдиний не пов’язаний із музикою мужчина її життя.

Для Станіслави львівська післявоєнна дійсність мала кольори, передусім її улюблений колір — зелений. Їй ще не було тридцяти п’яти, вона була вдовою з дитиною, палила самокрутки з дешевим тютюном, любила своє схудле до меж можливого тіло кольору опалу і великі матові очі відтінку жадеїту, працювала секретаркою в новоутвореній облраді, нашвидкуруч влаштованій у колишньому Воєводському палаці. Навесні вона могла розплакатися від зворушення, гладячи кущі та дерева; після роботи зупинялася у сквері, який тоді ще називався Рецеймівка, і гладила свіжі пагони каштана, що ріс у подвір’ї їхнього будинку на вулиці Панській, яку невдовзі перейменували на Івана Франка; варто сказати, що до рослин у неї було значно більше ніжності, ніж до власної тоді ще кільканадцятирічної доньки. Вона ходила в зеленій полотняній суконці, яку отримала в подарунок від котрогось зі своїх попередніх мужчин, і пришпилювала до комірця одну зі своїх трьох брошок: бабку, метелика або шишку.

Того дня, коли вона вперше побачила Германа, це була шишка — акуратний різьблений овал світло-зеленого кольору. Йому було близько двадцяти років, він був платиновим блондином і військовополоненим, який разом з іншими своїми співвітчизниками виконував різні роботи для міста і чекав на повернення у «гаймат». Герман так-сяк знав російську, завдяки чому став посередником між групою полонених і місцевою владою, саме тому прийшов із якоюсь справою в облраду. Посміхався він рідко, а коли це робив, ставала помітною шпарина між верхніми різцями: з першої ж хвилини Станіслава усвідомлювала, що він пробуджує в ній могутнє пожадання, змішане з беззастережним захопленням матері дитиною (почуття, яке її власна донька