Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

— Бог тебе послав мені, дитино, показав своє милосердя до мене через тебе. Мене вже чекала смерть, бо хотіли мене, на другий день до Джурджева доставити, а тамтешній паша знає мене: вже б сьогодні на шибениці шуліки клювали моє тіло; кілька разів я пробував тікати: здавалося, все сприяє мені, і друзі допомагали, а все ж дарма. А тепер от дрібниця, напилочок за кілька грошів, і вдалося. Так бог дав!

— А хто ви такий, — питаю, — і як вас звуть? Ви ж не болгарин, а з наших, українських людей?

— і з ваших, і не з ваших, — відповідає він. — А тобі знати навіщо? Я Панько: так мене охрестили. Отже, називай мене Паньком.

— А чому ви, Паньку, не тікали відразу далі, а залишилися в Рущуку? Не страшно вам було?

— Коли б я був далі тікав, мене б турки уже мали в своїх руках. У тому й розум весь, щоб страху не знати і залишитися на місці, бо тебе якраз тут і не шукають. Топчі далеко навкруги пішли навздогін за мною, ще й досі женуться. Але коли б не твій дукат, може б я і пропав. Бог дасть, я поверну тобі дукат, а може, й десять, сто дукатів!

— Легко було вам тікати?

— Я вже сказав тобі, що все сталося так, як я й не сподівався. Коли топчі опали вночі, я перепиляв ланцюг і побіг до монастиря святої Тройці: там є один чернець, який мене добре знав, коли я проживав у Києві в Лаврі, але він не міг мене переховати, бо калугери із самого лише страху були б виказали мене туркам, — отакі вони боягузи. Цей знайомий чернець хотів дати мені чернечий одяг, щоб я переодягся, але я не захотів, тому що калугери з бородами ходять і з довгим волоссям, а коли б я не обстригся і не побрився, турки легко б упізнали мене… Звідки ти такий узявся, голубчику, що так співати вмієш?

— Один козак мене навчив, — кажу.

— Козак, козак тебе навчив, — повторив Панько, наче сам з собою розмовляючи. — Ти вартий бути козаком, вартий: хоробрий був би з тебе молодець.

Я охоче порозмовляв би з ним ще, але він був скупий на слова. Пан Арменак спочатку дивився на нього скоса, мовби не дуже довіряв йому, але чим довше з ним їхав, тим ставав менш недовірливий, зрештою й хвалити почав його, особливо коли ми забралися в найдикіші гори і між відлюдні стрімкі скелі. Арменак знав, що тут розбійники роблять засідки на подорожніх, особливо на купецькі каравани, з яких добре можна поживитися.

Цей відрізок дороги жахом проймав навіть найсміливішого. Тут раз у раз зустрічалися ще свіжі кінські і людські кістки, біля яких кружляли шуліки, або рештки розбитих скринь, мовби сліди вбивства і грабунку. Це був «гайдуцький» шлях; у цих краях розбишак називають гайдуками, і я відзначив це з радістю, бо ж і наш підбузький гайдук Кайдаш повівся з нами, як справжній розбійник, отже прізвисько таке зовсім пристало до нього.

Їхали ми через гайдуцькі яруги напоготові, як під час війни: скільки було зброї, Арменак пороздавав усю, отож кожний купець і фурман мав по набитому самопалу, а найкраще Панько допомагав, особливо вночі, коли ми ждали дня під відкритим небом. Випрягши коней, він так чудово розташовував наші вози табором, що утворювалася ніби мала фортеця, в якій можна було оборонятись і відстрілюватись навіть од цілої купи розбійників. Він же й дозори розставляв, і обходив бічні скелі, чи не виявить засідки, і так завжди вмів улаштувати наш нічліг, що з тилу і двох боків ми були в безпеці, під прикриттям скель, а коли б і трапився якийсь напад, то лише з одного боку — спереду.

Однієї ночі навіть зчинилася тривога, і хто знає, чи не напали б на нас тоді розбійники. Панько стояв саме на варті, бо була його черга, і раптом помітив, як з-за високої скелі на хвилину висунувся розбійник, поглянув униз і, заховавшися за скелю, свиснув, мовби давав знак товаришам. Панько вистрілив з рушниці, а на гуркіт пострілу ми всі схопилися на ноги і, як було нас кілька чоловік, так усі одночасно вдарили з рушниць, аж скелі на милю громом загули, хоч ніхто з нас не знав, нащо стріляв і в кого.

Дуже розсердився на нас за це пан Арменак, який один лише не стріляв. «Що це за салют був? — лаявся він. — Може, місяць вам заважає, і ви хотіли його з неба зняти пострілами? Коли б тепер гайдуки кинулися на нас з гори, то порізали б шаблями, як баранів, бо ні один з вас не має кулі в рушниці!»

Потім, наказавши нам швидко зарядити рушниці, звернувся до Панька:

— Нас тут тільки два вояки: ти, що стріляв, і я, що не стріляв. Невже ти не був ніколи на війні?

— Може й був, — відповів Панько і замовк.

Шостого дня вранці ми під’їхали до місця, куди дорога в’ється серед найвищих шпилів Балканських гір. Арменак повів нас до одної скелі і звелів видертися на саму її вершину, хоч це й було важко, і сам виліз на неї. Звідси він показав нам гори, через які ми вже пройшли, — вони виглядали, як величезне нагромадження скель і каміння, — а потім промовив:

— Тепер дивіться добре ліворуч і праворуч, далеко-далеко, і побачите два моря: ліворуч Чорне, праворуч Егейське. Он та вежа, що видніється ліворуч у сизій імлі, то Варна, та сама Варна, під якою два століття тому загинув у битві з турками польський король Владислав.

Усе, що пояснював і показував Арменак, я просто пив очима і ковтав вухами. Скільки житиму, не забуду тієї дороги і все те цікаве й дивне для мене, що