Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

— О, Софі, чи ви нарешті познайомите мене з моїм новим тілом і новими родинними умовами? — В Казимирових очах заграв гарячковий, аж хворобливий блиск. Та усі його рухи стали ще більш полохкими й нервовими, навіть при гарному настрої, як-от нині.

— Так-так, неодмінно познайомлю!

Кинула поглядом у вікно, за яким Сашко запопадливо провадив бабу Валю до Гоноратиного будиночка, і замовкла. Як показати Дашківському те миршаве хлоп’я в латаних джинсах? Як сповістити про напівпідвальне приміщення, кур’єрську посаду, торгову точку?.. Як воно: після хоромів у злидні?..

— А хоч про маму-тата кілька слів скажете, паннунцю?

— У вас буде чудова мама і… і три розпрекрасні сестрички!

— О, Софі, я такий вдячний вам! — Ледь відчутними устами Ян-Казимир дотулився до Софійчиної руки. — Втім, я готовий уже будь-куди, аби звідси!

— Але як ми здійснимо це велике переселення? — перевела на інше. — Я колись читала про джина, який поміщався у пляшці…

Атож, непогано було б тоді з тієї пляшки, наприклад, напоїти Сашка! Для цього не конче навіть одкривати йому справжню причину…

— Тобто чи зможете ви перейти в рідиноподібний стан? — запитала й розтлумачила Янові щойно пройдені ази з фізики.

— В рідиноподібний? Не знаю, люба Софі. — Бліде паничеве чоло перекреслила аристократична зморшка. — Але в, як його… газоподібний… Себто я можу розсипатись на дрібні пилинки, й ви зібрали б мене в якусь коробочку…

«А потім підсиплю її вміст у Сашкову страву», — продовжила подумки. А вголос мовила:

— Що ж, годиться! Але як ви розсиплетесь?

— Я казав, що музика — це вибух і вирування почуттів? Коли чую її, часом здається, що ладен розсипатись на попіл і змішатися з мелодією. Мені тоді здається, що я — не ув’язнений панич, що я — вільний, я — повсюди! Гадаю, коли почую чиєсь прекрасне виконання, то спроможусь на цілковите розщеплення.

— Але ж, Казимире, як ми тоді визбираємо вас по всій залі?!

— Ми можемо заграти мелодію не в цьому великому холі, а в моїй кімнаті для думання! Тим паче зручно, бо там, крім почуттів, ви поназбируєте ще й дуже багато моїх думок, а серед них є вельми цінні!

— Кімната для думання? Щось про таку досі не чула!

— Ви її навіть бачили, чарівна Софі! — загадково усміхнувся привид.

І повів дівчинку до Ганниних покоїв.

— Ось вона, моя улюблена кімната для думання! — показав… на шафу! — Саме в ній любив подовгу сидіти, зосереджуватись, осмислювати пережите. Іноді думки тут настільки ущільнювались, що треба було відчиняти дверцята. Відтоді, як я самотній, часто вмощуюсь тут поміркувати над життям і нежиттям! А ще — згадую, згадую, згадую…

Гм, справді, з шафи привидові молекули повигрібати буде простіше, ніж із великого приміщення!

— Не повигрібати, а зібрати, як пилок із квітки, мила Софі! — уточнив Дашківський.

Прощаючись, віддала Завтрашньому книжки і словники. Хай ніде їх не губить: скоро, дуже скоро вона приїде, аби забрати його з цих стін!

— Ну, що з’ясував? — допитувала Сашка у Вишнополі, коли за бабою Валею зачинилися двері її квартири.

— Мовчить, як партизанка! — розчаровано розвів руками хлопець. — Я вже і так, і сяк! А вона лиш: «Мій чемний синочку», «Та невже? Та що ти кажеш?!», «А я нічого цього й не знала б!»

Ет, знайшла кому доручити випитування!

— Зате я розвідала багато нового! — І переказала товаришеві свої відкриття.

— Отже, повеземо твого Дмитрика в замок і попросимо заграти «Місячну сонату»! — аж сяяв од почутого Сашко. — Там же й пересиплемо в нього зібрані від привида пилинки!

Сердешний, досі вважає, що Казимир — це Дмитро Іваненко!..

— Припустимо, мелодію можна і з магнітофона. Але от коробочку?.. Яку візьмемо: від взуття? Від макаронів? Од Ростикових сумішей?..

— У чому ж іще краще переносити чийсь дух, як не в коробці для духів? Моя Любка малою парфуми й не називала інакше, як дух. Казала мамі: «Дай попахну (значить, понюхаю) твій дух!» У тебе є щось підходяще?

Звісно, в Софійки є щось підходяще! Коробка з-під парфумів, подарованих колись мамі татом! У шафі!

Шукаючи коробочку, знову натрапила на чобітки й світлини.

— Запитаєш у свого Дмитрика, чи не носив у дитинстві подібних чобітків! — принагідно додав Сашко. — Адже, як і коробочка, всі речі з цієї шафи можуть бути важливими для нашого діла.

— Я ліпше в тебе запитаю, — вдала, ніби жартує. — Чи не носив ти у дитинстві таких чобітків?

— Ні я, ні мої сестри! — засміявся. — Та й до чого тут я?