Читати книгу - "З ким би побігати"

вже збиралася повернутися в пішохідну зону, але щось її утримало, якась внутрішня сверблячка. Тамар здригнулася — чогось нерви розігралися. Мабуть, через день народження. І якого біса Лея влаштувала цю виставу для неї — посеред вулиці, у всіх на очах. А що, коли потім почнуть рознюхувати, що то була за баба зі шрамами? Тамар розсердилася. Здався їй цей день народження! Ніби немає зараз речей важливіших.

Знехотя, через силу, Тамар вирішила все-таки заспівати одну пісню, не більше, і забратися звідси, поки не пізно. Ось тут це й трапилося, в ту саму хвилину, коли вона найменше сподівалася. Так старанно готувалася до цього моменту, стільки часу гадала, як усе станеться, — і ось на тобі, навіть не зрозуміла, що до чого, коли це трапилося.

Тамар закінчила співати і зібрала монетки. Люди розійшлися, і вона стояла з уже знайомим почуттям дивної гордості за свій виступ, за те, що їй знову вдалося їх підкорити, але радість супроводжувалась і спустошенням, яке прокрадалося в душу щоразу, коли люди розходились, а Тамар залишалась сама — посеред вулиці, усвідомлюючи, що поділилася чимось дуже особистим з абсолютно чужими людьми.

Двоє старих, чоловік і жінка, які слухали її спів на лаві оддалік, встали й повільно підійшли до неї. Вони йшли, тримаючись під руки, причому чоловік спирався на жінку. Обоє були якісь маленькі й закутані в дуже теплий для такої днини одяг. Жінка сором’язливо всміхнулася Тамар беззубою усмішкою і спитала:

— Можна?

Тамар не второпала, чого вона хоче, але згідливо кивнула. Її зворушило те, як вони ласкаво тримаються один за одного.

— О, як ти співаєш! Ой-ой-ой! — Стара жінка притисла руки до щік. — Ну точнісінько... в опері! Ну точнісінько кантор у синагозі!

Ледь не задихаючись від захоплення, вона доторкнулася до руки Тамар, погладила. Тамар, яка зазвичай не любила, коли до неї торкаються сторонні, раптом потягнулася назустріч старенькій.

— А він, — бабця кивнула на старого, — мій чоловік, Йосип, уже майже безокий, не бачить нічого, та й вуха вже не чують, так я його очі і вуха, але тебе він почув. Правда ж, ти її почув, Йоську? — Вона підштовхнула старого плечем. — Правда, що ти її почув?

Старий подивився у напрямі Тамар і безтямно усміхнувся. Його жовтуваті вуса настовбурчились.

— Ти вже пробач, що питаю, — солодко вела далі бабця, і її припухле обличчя раптом упритул наблизилося до обличчя Тамар, — але батьки, вони в тебе знають, що ти отак сама, на вулиці, га?

Тамар і далі нічого не розуміла. Відповівши, що пішла з дому, «бо там було важкувато», вона збентежено усміхнулася, мовляв, «зі мною все гаразд, не хвилюйтеся». Але бабця все дивилась на неї і дивилась, і рука, уся в старечому ластовинні, раптом з несподіваною чіпкістю схопила її за лікоть. У Тамар перед очима стрімко промайнула картинка: відьма перевіряє, чи досить вже жирна Гретель, але страшнувата карикатура відразу зникла, поступившись місцем обличчю в симпатичних ямочках.

— Недобре, — проворкотала старенька і швидко озирнулася. — Недобре так, дівчинка зовсім сама. Адже тут усякі люди... і ніхто тебе не охороняє? А коли хтось захоче відібрати у тебе грошики? Або, не доведи боже, що гірше?

— Я даю собі раду, бабусю, — засміялася Тамар і хотіла була піти, відчуваючи неясну тривогу.

— І немає яких кавалерів чи братиків, щоб тебе захистити? — заквапилася бабця. — І де ж ти ночуєш, внученько? Так не можна!

Ось тут Тамар і почала здогадуватися — судорожне тремтіння десь у глибині живота підказало їй, що варто припнути язика. Тамар постаралася відігнати незрозуміле відчуття: старі здавалися такими щирими і приязними. А проте сміх її пролунав уже трохи інакше — дещо силувано, і Тамар повторила, що про неї не треба турбуватися, вона дає собі раду. Але бабця не відпускала її руку (Тамар здивувалася силі, з якою скрючені пальці стискали її лікоть), ніжним голосом вона поцікавилася, чи ситно дівчинка їсть, а то вона здається такою худенькою — «шкіра та кості, дорогенька моя». І Тамар, яку це «дорогенька» насторожило вже серйозно, відповіла, що з нею все гаразд, спасибі. Бабця мовчала, усе ще чіпляючись за її руку. Тамар бачила, як її губи пробують на смак останнє запитання. І тут воно вдарило, різко і чітко:

— Скажи, дорогенька, може, ти хочеш, щоб тебе хтось охороняв, га?

Тамар майже вирвала лікоть зі старечих пальців і намірилася піти, не попрощавшись, але останнє запитання змусило її зупинитися. Вона оглянулася на бабцю, у мозку її повільно дозрівало розуміння, що це — те саме і є, що вони прийшли по неї, що перед нею ті, кого вона так чекала, — його посланники.

Але це неможливо! Дурість яка! Та ти поглянь на них — на обох дмухнеш — розсиплються. Але ж питання — в точку. Ні, цього бути не може, це ж дідусь із бабусею, лагідні й добрі старі.

— Почекайте, а що це означає? — спитала Тамар, широко розплющуючи очі. — Я не розумію.

Все вона розуміла, зокрема й те, що головне — не втрачати голови, здаватися не надто зацікавленою, але й не надто наляканою. От тільки прокляте серце — напевно всім видно, як воно пульсує під комбінезоном.

— А то ми з Йосипом моїм знаємо одне дуже гарне містечко, щось подібне до рідного будинку для сиріток, там ти і пожити можеш, і попоїсти добре, і весело там, правда, Йоську?

— Що? — скрипнув Йосип, який немов раз по раз засинав за своїми темними окулярами і