Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

що імітували кулеметні стрічки, у своїй довгій до землі шинелі, у шоломі, під яким була темна вовняна шапка. «Хайль Гітлер!» — кричав від дверей. Або: «Хай живе і пасеться!», або щось таке ж недоречне, а люди поволі повертали до нього голови й усміхалися чи то глузливо, чи поблажливо, більш чи менш щиро. Часом хтось гукне: «Привіт, Че Ґевара!». І потім знову вертався звичний гомін.

Поки доходив до мене, зачіпав ще кількох осіб, читав їм якогось віршика, потім жартував із кельнеркою, коли заварювала йому слабенький чай, без цитрини, зате солодкий, як патока.

— Чекає мене, — повідомляв усім, показуючи на мене пальцем.

Коли нарешті сідав і скидав шолом, з-під нього з’являлася сива, підстрижена на їжака голова, а я мала враження, що він оце опинився у роздягальні свого театру. Сходив зі сцени, гасив світло і полегшено зітхав.

— Холодно, — казав спокійним голосом і грів долоні чаєм.

Посміхався. Його гладеньке, бліде дитяче обличчя не знало гримас.

— Ну, як воно? — питала я, а він відповідав: «добре» або «недобре», але це, мабуть, не мало ніякого значення, бо що то значило добре-недобре? У його житті будь-які оцінки ходили власними стежками, укладені за індивідуальним зразком. Так само безглуздо було намовляти його вживати прописані ліки, бо не хотів того робити.

— Я перестаю бути собою, коли ковтаю таблетки, — казав.

М. казав, що божевілля буває своєрідним, дивним пристосуванням до світу. Немає в цьому нічого поганого. Всього лишень, щоби не страждати безглуздо — додавав отой свій улюблений вислів, а ми потім розмірковували, коли ж страждають із глуздом. Щоби не дати себе умиротворити — це теж було його улюблене слово, — умиротворити страхом.

Ішлося, отже, про те, щоб у відповідний момент відвезти Че Ґевару до лікарні, саме тоді, коли страждання раптово покидало свою безпечну заплавину, коли ставало небезпечним для життя, абсолютно нестерпним. Коли світ раптом вишкірював зуби, робився потворним і показував своє справжнє обличчя — завжди був проти людей. Ішлося про те, щоби закрити квартиру, зберегти ключі, потім навідувати в палаті, а коли випишуть — знову облаштувати в житті. І тоді знову стати ще одним глядачем Че Ґевари, придивлятися до нього, коли зачіпає людей на вулиці, коли затримує своїм костюмом цілі родини, стареньких жінок у капелюхах і нитяних рукавичках, чоловіків, що приїхали до столиці в службових справах, які утікали від нього, відмахуючись портфелями. Бувало, ми прощались, але потім я ще ішла за ним Новим Світом і Рутковського, а його причеплені до пояса манірки дзвеніли й розлякували дезорієнтованих голубів. Дехто трактував його як жебрака і всовував йому в долоню кілька копійок. Він брав їх і не виглядав засоромленим. Ще бачила, як він приєднувався до демонстрацій. Блазнював. Марширував. Кричав: «Hande hoch!» або «Гестапо!», відтворюючи тим якісь воєнні записи, якими повна була його голова — пам’ять його не виходила в майбутнє поза сорок п’ятий рік. Він ігнорував сучасність і, може, тому міг почуватися у безпеці — він був неактуальним. І усе ж я боялася, що з ним станеться щось недобре. Революції не люблять божевільних, бо самі смертельно поважні.

— Можемо піти до клубу, — пропонувала я, маючи на гадці пральню, перетворену на клуб, куди ми приходили з підопічними на чай, шашки чи пінг-понг.

— Я не люблю туди ходити.

— Тоді скажи, чому. Чому ти це робиш?

— Не знаю. Може, я й справді божевільний.

— Може, й так.

Увечері на страйку обидва телефони потрапляли в облогу, і до них витворювалась величезна черга. Мама повторювала, як зачарована, одне й те ж саме: «Вертайся додому. Сідай у поїзд і вертайся додому». Батько виривав у неї трубку й казав: «Привези мені які-небудь матеріали». Я залазила у спальний мішок і читала, лежачи на столі, біля батареї. Поруч, на сусідньому столі, жила пара старшокурсників, але мені й на думку не спадало, що я можу з ними заговорити. Вони були повністю зайняті собою.

Нескінченні збори в актовій залі, вимоги, які ставили на голосування, голова комітету, який постукував дерев’яними сабо по бетонній підлозі, що лишилася від часів, коли в корпусі психології містилося гестапо. Тоді з кожною хвилиною мені передавався отой піднесений настрій революції. Розкішне почуття бути лише коліщатком у машині, дрібкою піску, малесенькою часточкою, сніжинкою, яка усвідомлює, що є частиною снігової завії. Це велика полегкість — жити колективним життям, не належати собі, втратити межі, хоча б на мить. Ми курили цигарки біля повних до країв попільничок у коридорі, що вів до актової зали. Групки курців колихалися, змінювалися, щохвилини хтось підходив, хтось відходив. А потім мене несподівано охоплювала втома, і потреба самотности ставала такою великою, що я замикалася в туалеті на третьому поверсі і сиділа там, вдивляючись у клапті облупленої олійної фарби. Тамувала подих, коли хтось раптом шарпав за клямку, а потім займав місце у сусідній кабінці. Верталася, засоромлена, на свій стіл, уже вкотре читала «Гру в класики», цього разу згідно з іншим ключем, з іншого боку. Відкриття, що послідовність подій не мусить бути постійною і що в житті, можливо, діється так само — події тасуються перед моїми очима й укладаються у випадкові конфігурації, — схвилювало мене. Я сходила вниз, ставала в чергу до телефону, щоби одразу покинути її і йти до буфету, а звідти знову в чергу і ще раз повторити цю схему. І потім на стіл, і до туалету, і до актової зали, і до телефону, на стіл, до буфету… Потім у мене вже склалося враження, що інші теж так роблять, що експериментують із порядком і хаосом, і звідси й виникає отой неспокійний рух у будинку, групки людей на вулицях, лопотіння прапорів, понатиканих усюди, де тільки можна й не можна, ця раптова непроникна темрява у середині дня.

Місто за шибою темнішало, блищало,