Читати книгу - "Голос перепілки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Андрусь свиснув іще раз. Мартин зворохобився, скочив на рівні й пошкварив на вулицю, залишивши на столі розтрушену лозу й недоплетений кошик. Андрусь стояв біля перелазу, що його Дмитро вже кілька разів забивав дошками, щоб Варвара до Стефки в гості не ходила.
– То чого приходила того тижні пані Ковальська?
– Запитати, чого я до школи не ходжу.
– І шо ти їй сказав?
– Ніц.
– Що, такой ніц не сказав?
– А що я їй мав сказати?
– А Стефка?
– Такой ніц. Вона ще ніколи так довго не говорила з вчительков. А ти як? – Мартин відразу помітив синє Андрусеве обличчя.
– Я цього тижня такой до школи не піду.
Мартин знав, чому Андрусь не піде до школи. Дмитро далі заглядав у чарку й знову віддухопелив Варвару. Андруся теж бебехами нагодував. Хоч сам, як почаркує, то як із клоччя батіг, а день ґазди[97] йой як робить. Андрусь за себе не гризеться, йому Варвари шкода. Дмитро об неї вже не один віник зламав. Добре, що хоч до Оленки серце має. Її й разу пальцем не рушив. Та Оленка все одно страх має й ввечері до Стефки біжить. «Не май йому за зле, Оленочко. П’яному що віз, що кобила, – каже Стефка й стелить ліжко на трьох. – Біду краще обійти».
– Деколи ліпше не мати дєді, ніж мати вар’ята, – зітхнув Андрусь.
– Не кажи таке. Думаєш, ліпше мати такого, що тебе знати не хоче? – знизав плечима Мартин.
– З них оден хосен.[98]
Мартин підвів очі й глянув через живопліт на другу сусідську хату, що виднілася за старою дичкою. Там жила Розя зі своїми дівчатами. Хлопчик рідко заглядав туди: у кого в кишенях вітер свище, того чуже сонце не гріє. Він глибоко зітхнув і похитав головою.
– Там кождий день хліб із маслом їдят. Уявляєш?
– Не уявляю.
– Розя, видко, щодень хліб пече, – облизався Мартин.
– Варвара рідко пече хліб. Зате Дмитро щодня день ґазди робить. От якби моїм татом був пан Зелінський, – глянув на вершечки дерев Андрусь, – я би на него ніколи не злостивси, навіть якби той пив щодня. Я би купив собі за пару років бричку і їздив би по селі. Тогди би я був паном, і Варвару би ніхто пальцем не рушив! Я би лише до Павла по дівчат не йшов. Вони в него фист[99] файні, аби працувати послугачами.
– А якби він тобі кості рахував? – пошкрябав голову Мартин.
– Зато я знав би, шо мій дєдьо – пан.
– А я би не х’тів. Він так гарчит на Вірцю, що аж мороз по шкірі йде, – мовив Мартин.
– То шо, богачі ніц не ліпші від шарпаків? – зітхнув Андрусь.
– Стефка каже, якби всі були однакові, то богачі не знали би, з чого тішитиси, а бідні не знали би, з чого плакати.
Пахнуло м’ятою й матіолою. На подвір’я вибігла Марія, Розина старша дочка, погойдуючи чорними косами. Поквапливими кроками вона бігла попри сортову грушу до криниці, скрипотячи металевим відерцем. Опустила в криницю відро, розкрутила корбу, зачерпнула води, витягла відро, поставила на дерев’яний ослінчик і перелила у своє. Мартин чув, як плюскотіла вода, як скрипіла металева ручка у відрі і як зачинилися за Марією двері. Йому здалося, що він чує аж до свого подвір’я, як Розя виймає з печі хліб, як кладе його на стіл, де вже лежить ніж і стоїть горнятко масла. Як висипає з казанка у велику миску гарячу картоплю, посипає її кропом і поливає сметаною. У печі рум’яніє пиріг. Хлопець відчував, як смачно пахнуть і хліб, і картопля, і масло, і пиріг. У нього забурчало в животі. Хіба вперше?
– Я не хочу лагодити вози. Я хочу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голос перепілки», після закриття браузера.