Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти нічого не відчуваєш? — запитала раптом Фоліана.
— Ні, — сонно озвався хлопчик.
— Ми вже підлітаємо.
— А що я міг відчувати?
— Землю.
А за кілька хвилин Фоліана знову запитала з незрозумілим для хлопця хвилюванням у голосі:
— Чому ти не любиш казок?
— То все вигадки, — буркнув Чебрик.
— Ні, не вигадки, — якось дивно усміхнулась Фоліана. — То все правда. Але було дуже давно.
— Вам який континент? — Голос водія пролунав так раптово голосно, що Чебрик аж здригнувся.
— Шкода, що в нас мало часу. Ми сьогодні ж повинні повернутися на Інкану… Почнемо з…
Фоліана обрала південний захід європейського континенту, бо великий Сфагнум, її творець і директор Інканського комбінату біокібернетики, 267 років тому народився саме там. Того дня, коли поважна комісія мала перевірити біокібера Фоліану й видати їй технічний паспорт з направленням на роботу, до неї підійшов сам Олександр Сфагнум.
— Як почуваєте себе? — усміхнувся він.
— Дякую.
— Сьогоднішній день, Фоліано, є днем вашого народження. Я дуже б хотів, щоб ви не забували цей день і наш комбінат… Бо для істоти, що мислить, це дуже важливо, та, на жаль, не може бути запрограмовано в повному об’ємі. Ви — майбутній педагог, Фоліано, і я дуже б хотів, щоб ви усвідомили з власного досвіду, що таке батьківщина.
Спершу Сфагнум говорив академічно поважно, але раптом у погляді його зблиснули вогники дивного сяєва.
— Я народився на півдні Европи в невеличкому містечку… — Він раптом замовк. — Що я вам розповідати^ му? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас це просто інформація, а для мене — казка.
Тої хвилини Сфагнум був схожий на хлопчака.
Чебрика розморила дорога. З міжпланетного трансангуляра він вийшов позіхаючи. Ситалові плити космопорту були точнісінько такими, як і на Інкані. Але з неба світило справжнє яскраве сонце. Якийсь час Чебрик не міг навіть розплющити повністю очей, не звик до такого сліпучого світла. Не підводячи погляду, хлопчик ішов сірими ситаловими плитами і гнівався на біокібера, що в день його народження вони попхалися до якогось музею. Спечно. Та ось ситалове покриття скінчилось, і вони ступили на килимок трави. Хлопець злякано зупинився:
— Що це?
— Це трава, — Фоліана усміхнулася.
— Але чому вона така?
— Яка?
— Не знаю… Незвична…
— Вона жива, Чебрику.
— Як жива? — сахнувся назад Чебрик. Він ніколи не чув, щоб на траву казали, ніби вона жива. Сміється з нього кібер, чи що?
— Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки.
А Фоліана знову лиш усміхнулась:
— Ходімо.
Чебрик побачив високу споруду приміщення космопорту, правда, не таку високу й сучасну, як на Інкані. Побачив людей, що йшли до міжпланетних машин чи від них, але тут ніхто так не поспішав, як в інканському порту.
— Куди ми йдемо? — спитав хлопчик.
— Не знаю… Ще не знаю.
— А чому ти сказала, що ця трава жива?
— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.
— І думає?
— Але не так, як ми з тобою.
— А як?
— Так, як трава.
— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат _синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?
— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимені біологію. А зараз дивися. Найкраща відповідь приходить сама.
Вони перетнули невелику площу, оточену одноповерховими будинками під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.
— Куди ми йдемо? — знову запитав Чебрик.
— Ти вже втомився?
— Ні, але даремно ми не взяли наших нових гравітоангулярів.
— Ні, Чебрику, не даремно. По Землі треба ходити. Інакше на ній нічого не роздивишся.
Космопорт лишився далеко позаду, коли вони вийшли в степ, який, здавалося, не мав краю. Від духмяності трав наморочилась голова. А в траві…
— Це квіти, Фоліано?
— Квіти.
— І вони теж ростуть, теж живі?
— Так.
— З насіння?
— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червону квітку на довгім стеблі, і квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.
Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… І трава теж, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі і з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.
— Фоліано?
— Що Чебрику?
— А мені на Землі подобається. Так затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут усе з насіння?
— Ой Чебрику, яке ти чудо, — нестримно засміялась Фоліана і раптом побігла вперед, а потім так само раптово зникла у високій траві. Чебрик злякався. Побіг туди, де ще хвилювались стебла трави.
— Що сталося, Фоліано?
— Нічого.
— Чому ж ти впала й не підводишся?
— Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме?
— Що?
— Впасти у цю траву.
— Не знаю… У мене голова йде обертом.
— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила рукою його чуприну.
— Горобенят?
— Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижились у заповіднику. А на Землі є.
— Звідки ти знаєш?
— Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми найкращими рисами, щоб. ми постійно нагадували вам…
Нараз хлопець злякано сахнувся й вигукнув:
— Що це?
— Де?
— Ось! Переді мною. Таке велике й страшне.
Фоліана не зразу помітила це створіння, схоже на казкового дракона, волохате, різнокольорове, незграбне й химерне, з безліччю кінцівок і величезними зеленкавими очима та могутніми щелепами.
— Це ж гусінь, — сказала вона нарешті.
— Гусінь?
— Так.
— Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь?
— Їсть траву.
— Як страшно.
— А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики.
— Знаю, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас Інканський комбінат біокібернетики.
— Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації.
— Це як у казці, — прошепотів Чебрик.
— Так. Мене це теж інколи дивує.
— Тебе дивує, Фоліано?
— Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив.
Чебрик сидів у траві, заплющивши очі.
— В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас я ніби чую музику, скрипучу, але гарну.
— Це цвіркуни, Чебрику.
— Що?
— Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79», після закриття браузера.