Читати книгу - "Петлюра. Боротьба"

стрільців, які повинні були прийняти на себе удар більшовицьких військ. Ситуація погіршувалася з кожним днем. Катеринослав здався, червоні взяли Коростень, Овруч, загрожували Житомиру, Луцьку. Місія Остапенка, яка повернулася з Одеси, привезла такі погані вісті від Антанти, що Винниченко вирішив їх навіть не обговорювати.

На бік червоних перейшов Черкаський гарнізон, отаман Григор’єв[27] воював за більшовиків, оголивши весь південний фронт. Деморалізація в українському війську сягнула такого масштабу, що лише підрозділи, якими командував Греков, виконували накази, але ці три тисячі українських стрільців нічого не могли вдіяти проти двадцятитисячної 1-ї Української радянської дивізії — так більшовики назвали свою армію. Усі ці думки гнітили. Симон Васильович намагався відволіктися від важких роздумів, дивився на людей за вікном автівки й міцно стискав губи — до кінця поїздки він не вимовив ані слова.

Прибули під Бровари й опинилися на передових позиціях. Оборонна лінія складалася з кількох гармат, п’яти кулеметів і сховів, які були споруджені з саней та возів, обкладених мішками. Ці нехитрі перепони з’явилися тут за три дні до прибуття більшовиків. Одного разу червоні вже намагалися піти в лобову, але нічого в них не виходило — стрільці відбили атаку, пішли в рукопашну. Здивоване відсіччю командування більшовиків вирішило обмежитися артобстрілом. Іноді більшовики обстрілювали і Бровари, і вибухи було чутно за багато верст, навіть у Києві. У місті на семи пагорбах знову оселилася війна.

Симон Васильович вирішив пройти до огороджувальних споруд, аби впевнитися, що вони можуть стримати червоних. Він пішов по снігу, і ноги провалювалися, як у тісті, яке добряче присипали борошном. Поправляючи шапку, притримуючи комір довгого пальта, Петлюра загрузав у заметах, безглуздо змахував руками, намагаючись не впасти. Він ішов сам, залишивши своїх ад’ютантів у машині, тому що хотів опинитися поруч зі своїм військом. Січовики знали, що приїде Головний отаман У.Н.Р., тому курінний видивлявся у вибоїстому польовому горизонті темну постать Петлюри. Коли ж той з’явився вдалині, то поспішив йому назустріч. Але саме в той момент, коли він відійшов від позиції, щоб теж потонути в сніжному морі, бахнула гармата на боці більшовиків. Снаряд полетів у морозну атмосферу, невидимо шліфуючи товщі неба. Бабах! Він вибухнув між Петлюрою і курінним, підкинувши купи снігу й великі шматки мерзлої землі, які за мить обсипалися важким чорним дощем. Бабах! Цього разу снаряд розірвався трохи правіше, підкинувши ще більше грудок. Вони з шумом попадали на крижаний наст, попробивали його наскрізь, утворивши біля вирви ще із сотню маленьких заглиблень.

Симон Васильович не встиг отямитися, як гримнув третій гарматний постріл і поцілив цього разу в укриття українців. У повітря силою вибуху підняло остов воза, рвані мішки, з яких на висоті п’яти аршинів висипався пісок, руку бійця, що продовжувала стискати гвинтівку… Повітря розірвали десятки несамовитих криків, які змішалися із земляною крупою, що сипалася з неба й падала, ніби в уповільненому сні. Петлюра глянув уперед. Перед очима пливли хмари диму. У вухах дзвеніло. М’язи обличчя застигли, перетворилися на трафарет. Симон Васильович хотів рушити, але не зміг. Раптом він зрозумів, що тіло більше не слухається його, неначе воно йому тепер не належить. У запалі перебираючи всі варіанти, він дивився вперед — у самісіньку гущу бою, тому що просто перед ним пролунало ще два вибухи. І тоді, напружуючись щосили, Петлюра підняв ногу, щоб зробити хоча б крок, але так і залишився на місці. Симон Васильович запанікував, подумав, що, мабуть, просто вбив дурниці собі в голову, і коли пролунав п’ятий вибух зі страшенним свистом — його рука мимоволі піднялася, простягнулась, ніби він хотів схопити курінного, який на відстані п’ятнадцяти сажнів біг до нього по насту, щоб схопити, щоб відсунути вбік. Але марно — снаряд поцілив точнісінько туди, де щойно був український курінний, і його тіло розірвало на сотні дрібних частинок, плоть перетворилася на кров і воду. Червоні крапельки підхопив вітер, і вони впали на обличчя Симона Васильовича. Дрібні, гарячі, густі краплі крові окропили щоки, заплямували чоло, впали на все ще витягнуту долоню… Ошелешений, Петлюра так і залишився стояти, наче пам’ятник. Відкрив рота, щоб закричати, але рваний видих виніс із легень лише хрипкий тривожний звук. Симон Васильович раптом перестав чути звуки бою — постріли з гвинтівок, кулеметну чергу, вибухи гранат. Він занурився в себе, і це занурення повністю його паралізувало. Він зрозумів, чому не може зрушити з місця й підійти до солдатів — у грудній клітці, замкнений частоколом ребер, придавлений діафрагмою, причаївся страх, який в одну мить повністю захопив і підкорив його. Петлюра хотів було знову видихнути, але не зміг — він фізично відчув, як звір-страх повзе вгору по трахеї, хапає чіпкими, кігтистими лапками за горло, перекриває доступ до кисню. Раз-раз-раз. Симон Васильович вдихнув, як риба, намагався вхопити ще ковток свіжого повітря, але так і залишився з відкритим ротом.

Зрештою він очманіло рушив, та не втримався, упав у сніг і почав нишпорити руками по замету, бажаючи відчути тверду землю. Але її не було — земля пішла з-під ніг, у голові запаморочилося, руки затремтіли. Тоді він піднявся, як піднімається паралізований, і побіг геть від лінії бою. Симон Васильович біг, і його ноги поглинала снігова драговина, з якої він з гучним сплеском виривав стопи. Умить Петлюра усвідомив, що покинув поле бою, навіть не встигнувши дійти до солдатів; скутий нападом тваринного страху, якого він не зміг позбутися, — і Симонові Васильовичу стало соромно через свій вчинок.

Як це так? Що ж сталося? Чому запанікував?! Петлюра зі стогоном упав у замет і гірко-гірко заплакав.

Розділ 15

Володимир Кирилович заплющив очі, бо раптом зрозумів — темрява заспокоювала його. Уперше він розгадав цілющі властивості імли, коли сьогодні вдень, близько полудня, примружився на засіданні Директорії. Петлюра гримів, що потрібно відстояти Київ, що Греков із Коновальцем зможуть вивести ще чотири тисячі стрільців на лінію бою, але — бідолаха він, скільки можна говорити про надію? Може, простіше пірнути в безодню печалі? Винниченко тоді заплющив очі й дав змогу чорному кольору розпливтися перед ним, наче морю, яке злилося з грозовими небесами єдиною непроникною пеленою. Темрява — ось наш порятунок! Скільки ще можна торочити про перемогу, коли стрілянину вже чути на околицях Києва. Не сьогодні-завтра більшовики увірвуться