Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

чи дурень? Проте це не важливо! — замахав руками Вороний, малюючи у повітрі незрозумілі, недоречні та некрасиві фігури, — я все одно тобою захоплююсь. А який ти працьовитий! Знаєш, ти мій друг! — ніяк не вгамовувався Вороний, у якого вже зціпило щоки від туго натягнутої посмішки, котра веселкою малювалася від вуха до вуха, проте трішки криво.

— Привіт, Громе, — привітався Тін, котрий вирішив на хвилинку залишити свій бенкет на горі, аби вшанувати Грома увагою.

— Привіт, — холодно відповів хлопець.

— Я чув, що ти вважаєш мене, як би це мовити, таким, що завідома дурить свій же народ.

— Так, вважаю.

— І ти, усупереч забороні, продовжуєш навідувати Анему.

— Це не заборонено.

— Так, тому що у нас громадянське суспільство, проте ти ж розумієш, що цього краще не робити, — з усмішкою процідив крізь зуби Тін.

— Маєте рацію, Великий Володарю, Маєте рацію! Ось і я йому кажу: кинь ти ці безглузді ідеї — не слухає. Зовсім одурманили його ці підступні Золоті Дракони, зовсім, кажу. А цей дурень усьому вірить, що говорять ці мародери, підвергаючи під сумнів істину Великого Володаря, — заторохкотів Вороний.

— Замовкни!

— Гаразд, Ваша Воля є священною для мене. Накажете спалити себе заживо — спалю, скажете кинутись у рів з крокодилами — з радістю пірну, немов у океан з найпрозорішою водою… — очі Тіна почали кидатися Червоними блискавками, двоє з них полетіло прямо на Вороного. Він почав ухилятися, химерно та граційно вивертаючись тілом, мов кобра, ведена музикою сопілки факіри у червоному чурбані.

— Великий Володарю, прошу не гніватися! — верещав голосом маленької дівчинки Вороний, — нарешті одна блискавка спіймала його вухо і підпалила його, інша ж дражнячи штрикала у литку, доки їй не набридло, і також розгорілася оранжевою квіткою.

— З радістю я б зробив те саме я з тобою, проте це легка смерть для тебе, — прошипів Тін, — ти не маєш права більше називатися Червоним Драконом, а Золоті тебе ніколи не приймуть. Тепер ти маргінал. Маргінал. Маргінал! Чуєш? Запам’ятай це слово, хай воно в’їсться у твої вуха у твою душу, хоча яка там у тебе душа… Насолоджуйся останніми хвилинами життя, тепер тебе чекає пекло, пекуче, колюче, темне, — Гром розчинився у атмосфері, помандрувавши між світи, — ти страждатимеш від невідомості, невідворотності, неможливості щось змінити, незнання де ти, де розуміння котра зараз година, скільки тобі років. Скоро ти забудеш своє ім’я. Тебе оточуватиме постійна пітьма, ти не бачитимеш своїх рук. Невдовзі втратиш відчуття тіла і не зможеш їх навіть торкатися. Яка краса… — упивався Тін, — з темряви іноді з’являтимуться комахи, змії, вогонь, ножі, голки, нелюдські крити, слимаки, водорості, розряди току. Коли ти відчуєш усі тортури, котрий лише спроможний винайти твій, треба помітити, гнучкий розум десь далеко засяє світло. Воно різатиме тобі очі, вивертатиме суглоби, рватиме м’язи, ламатиме зуби нігті, видиратиме волосся. Та коли ти зрозумієш, що це надія, ти бігтимеш, ти робитимеш все, аби вийти з замкнутого кола тортур. Ти кричатимеш, битимеш землю ногами, битимешся головою об стіни, намагатимешся прокусити свої вени від неможливості досягти цього сяйва. Коли почнуться крововиливи у мозок, ти нарешті наблизишся до нього лише наполовину, проте це буде для тебе найбільшим блаженством, це буде яскравіше будь-якого морального оргазму, котрий лише в змозі відчути релігійний фанатик: твої спалахи будуть значно глобальнішими.

А потім світло зникне.

Ти впадеш ще у глибшу прірву, твоє шаленство розпочне новий виток спіралі. І так буде вічно… — нарешті отямившись від солодких мрій Тін роздивився навкруги і налякав озлобленим ревом небо і гори, — куди він зник!?

ГЛАВА 6

Ранок, втомившись від безглуздої біганини, зупинився. Мовчки від споглядав горожан, котрі як завжди кудись поспішають. Ранок не полюбляв затримуватися у місті надовго. Пробудивши його, він намагався якомога швидше втікти від метушні, котра наганяла на нього в'язку тугу. Ранок утікав до лісу, де сонце обережно золотить змочене росою листя, виграє на росинках. Вони слугують екраном, на якому ранок транслює свою комедію. Головним героєм є Повітря. Вранішнє повітря особливе, воно сповнине ледве вловимим ароматом трав та квіток, котрі саме починають роздягатися. Ще одним важливим персонажем п'єси є Звук. І навіть не щебет птахів знаменує ранок. А тихий, трішки голосніший мовчання шепіт, який поширюється, коли усе живе зтрушує останні залишки чар Морфея. У місті він звучить менше секунди і одразу його зі сцени витісняє безпардоний та бездарний псевдоактор — міський гул. У лісі ж він звучиться на грані між останніми хвилинами ночі і першими хвилинами ранку. Бринить, запрошуючи Сонце до дійства, і без попередження обривається.

Якби у цьому імітованому театрі були глядачі — вони убили звук, коли б він припинив свою партію: наскільки досконалим він був. Після нього сценою володіють живі та неживі лісові жителі, лісові біси. Коли міський гам доноситься і до лісу, ранок проклинає високий рівень урбанізації, і йде.

Микита сидів на лавці, повільно потягував пиво. Вдивлявся в очі таких діловитих горожан, намагався вгадати їхні історії, розшифрувати душі. Офісний планктон в ділових костюмах, котрі вступали в дисонанс з цим весняним світом, першокласники у підшачках (ну і дурня: семирічні діти — у піджачках!), старшокласниці у вульгарних юбках та з волоссям набік, вчителі з портфелями, продавці з товарами, одруженні чоловіки з відчаєм. Усі вони різнобарвним потоком окупувавши вулиці, разом зливалися у сіру масу. Микита сидів і уявляв як усі вони зупинилася на хвилину, єдину