Читати книгу - "Долина джерел"

на неї, але на нього дивилося перестрашене личко й розширені оченята. Зубки прикусили долішню губу, а до спітнілого лобика прилипло пасемко волосся. Колька відчув якесь дивне тепло, відчув, що ця людинка слухається його в усьому і що він старший. «Гаразд, — сказав він. — Підемо додому!»

Жанна зраділа і заправила за хустину пасмочко волосся. Вони зняли лижі й пішли снігом. А потім натрапили на стежку, і йти стало зовсім добре.

«Може, поїмо?» — сказав Колька, і вони сіли під сосною. Поїли хліб із салом. «А воно, сало, нічого, правда?» — спитав Колька. «Угу!» — відповіла з набитим ротом Жанна.

Їм стало холодно, і вони побігли. Але холод діймав, і вони стали на лижі. Їхали з горба, власне, це був не горб, а пологий схил, треба було тільки підпиратися палицями. Сніг глухо шарудів під лижами, а тіло наливалося солодкою й приємною втомою.

«А вдома нам, певне, влетить!» — сказав Колька. «Нічо-то, — відповіла Жанна. — Прокричать і перестануть...»

Коли переступили поріг, повпускали голови. Колька ховав за спиною рюкзак, а Жанна бгала мокрі рукавички.

— Де це ви були?

— Їздили в Африку, — сказала Жанна.

— Ого! — засміялася мама. — Вони їздили в Африку, в Африку на лижах, в Африку за один день! Ану марш перевдягатися! — крикнула на них.

Голос у неї був зовсім не сердитий, вона навіть усміхалася, і Колька з Жанною шмигнули в сусідню кімнату.

— Ти подиви, — сказала мама татові, — вони їздили в Африку, в Африку на лижах, в Африку за один день!

— Ми теж часом їздимо в Африку, — відказав, сміючись, батько.

— Що-що? — перепитала в Кольки Жанна.

— Він каже, що вони теж часом їздять в Африку, — сказав Колька.

Жанна смикнула плечиками, вони подивилися одне на одного і весело беркицьнули на канапу.

«Хлопці, він порізав нашого м’яча!»

Ми дивимось із четвертого поверху й бачимо сад. Там ростуть чудові великі яблука, там ростуть соковиті груші, і виноград обплів там альтанку: видно звідси зелені й сизі грона. Там далі — малина й чорна смородина: світ привільний і вабний.

— А яблука! — прицмокує губами Костя.

— Ти пробував?

— Пхе! Там під парканом дірка. — Костя пристукує пальцями.

— А він?

Там, у дворі, стоїть ЗІМ. Чорний, блискучий, прегарний ЗІМ. Колись там була «Побєда», але після того, як уперше з’явилися ЗІМи, «Побєда» зникла. Ми з цікавістю дивимося на високу постать із сигаретою в зубах. Це був відомий професор з дуже великим авторитетом. Наш директор говорить про нього притишеним голосом, він каже: «Хлопці, нащо вам здався той сад?» Але ми дивились і дивились: професор мовчки ходив по саду, і над ним вився димок сигарети. Костя казав, що це заморські сигарети, і ми йому вірили.

Виходила в сад і висока, суха жінка. Була вдягнена в жовте плаття у велику клітку, в роті в неї так само стриміла сигарета. Часом вона сміялася, і ми чули її сухий, кашлючий сміх. Вона теж була професором і теж відомим, але він був тут головним, може, тому, що він мужчина і її чоловік?

Був у них іще садівник. Здавалося, не росли в нього ні борода, ні вуса, таке завше гладке було в нього підборіддя, і ми його не любили: він підстерігав нас у кущах, а зловивши, не без задоволення пік наші м’які місця кропивою. Ми прозвали його «німець», але від того не було нам легше.

— Ну його, цей сад,— сказав Володька, і ми, ще раз подивившись на соковиту зелень, згодилися.

— Він, гад, знає нас кожного, — сплюнув Костя.

— І доносить директору, — додав я.

Ми таки плюнули на цей сад (хай він сказиться) і почали грати у футбол. Футбол ми любили не менше яблук і поступово й справді почали про них забувати: Костя був чудовим лівим нападаючим, а Володька стояв на воротях. Він накидався на м’яча, як звір, а м’яч, зустрівшись із ним, глухо гухав. Одне слово, ми перестали й дивитися з четвертого поверху. Садівник висовував з-за паркану голобороде лице і з безділля стежив за нашою грою. Ми не звертали на нього жодної уваги, але він там, у саду, певне, вмирав від нудьги. Часом виходив на поле, присідав навпочіпки і, похитуючись, дивився й дивився. Ми знову його не помічали, тоді він втрачав терпець і сам запитував:

— А що, хлопці, сад уже не теє?..

Ми мовчали, а він, трохи похитавшись, вставав, розминав заклякле тіло, спльовував і плентався до себе. В цей час видатний професор десь їздив закордонами, його жінка теж десь їздила закордонами, адже теж була видатна, а наш голобородько пухнув у великій садибі від нудьги.

Володька зловив коло дірки в паркані сусідського хлопчака.

— Послухай, не лізь, він зажера!

Хлопчик не зрозумів, а Володька почав довго йому пояснювати: такий видатний професор і такий жаднюга! Толька був підійшов до нього й попросив яблуко, а він і не подивився на нього, — хай подавиться своїми яблуками...

Хлопчак зрозумів і пішов, насвистуючи, а вслід йому сумно дивився садівник, який уже сидів за парканом і солодко надчікував жертву.

Ми ж грали собі мирно в футбол. Грали по п’ять годин на день, і, бувало, м’яч залітав за загорожу. Тоді ми насторожено зупинялися і чекали, що воно з того буде? Але голобородько був до нас милостивий, брав нашого