Читати книгу - "Заячий пастух"

українською мовою, мав наклад 32.000 примірників. А потім цей журнал перетворили на місячник "Літературний Донбас". Містили ми твори не лише своїх донбасівських письменників. До нас надсилали твори і столичні визначні письменники. Навіть М.Скрипник, тодішній нарком освіти, іноді вважав за потрібне свої статті друкувати не в Харкові, а в нашому журналі.

Літературному рухові, пов'язаному з українізацією Донбасу, я приділяю в цьому листі багато місця, бо віддав йому кілька років свого життя, і праця та вирішила мою долю.

А потім виникла повість "Розминовка". Вона друкувалась в "Забої" і харківському журналі "Гарт". Друга частина цієї повісті друкувалася в журналі "Літературний Донбас", а обидві разом склали книжку "Пугачовська рудня". Цю книжку видало 1933 року Державне видавництво України у Харкові. Але на книжковий ринок вона не потрапила, була конфіскована в зв'язку з розгромом літературного руху Донбасу. тоді ж конфісковано і книжку Григорія Багнюка, яка щойно вийшла друком. На жаль, назву її не пам'ятаю.

На кінець 1933 року, чи початок 1934 року, у нас в Донбасі мав відбутися з'їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелось. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднанняДонбасу до Росії, а тому можна сподіватись репресій проти всього, що українське.

І цей сподіваний наступ почався з того, що одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався "Літературний Донбас", присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почались арешти. Арештовано лише кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту письменників узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали.

І в такий спосіб, позбувшися українців, купкаросіян-письменників (П. Беспощадний, П.Сєвєров, П. Чебалін) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши вже по-російському "Литературный Донбасс", і видають вони його до цього часу.

За чудо можна вважати, що змогли пережити те лихоліття і згодом працювати в літературі КостьГерасименко, М. Упеник, М. Рудь, М. Ткач, а може, й ще хтось із донбасівців.

А кільканадцять душ талановитих людей у розквіті творчих сил зникли, як і не було їх. Баглюка заслано на Воркуту і там його розстріляно в березні 1938 року. Микола Соболенко гибів теж на далекій півночі. Загинув і чудесний майстер вірша Василь Іванін – Краматорський, не чути вже Ф. Ковалевського, Юліяна Западинського, Івана Ткаченка. Оце недавно київська "Літературна Україна" повідомила, що реабілітовано посмертно нашого донбасівця – грека за походженням – Г.Костоправа. Але та реабілітація рівнозначна черговій копромітації імен, до яких люди ставляться з пошаною. Я був би засмучений, якби дізнався, що реабілітовано Григорія Баглюка.

Мені після в’язниці довелось їздити, змінювати міста й республіки, щоб знову не опинитись у державних лабетах. У Ставрополі, на північному Кавказі, я ходив із скринею по вулицях, як скляр, вставляв шиби, на Каспійському морі два роки ловив рибу для дагестанського рибтресту, у Слов’янську працював вантажником.

Так до другої світової війни. І лише під німецькою окупацією я знову почав писати оповідання. Друкував їх у "Львівських Вістях", у "Краківських Вістях", у деяких берлінських газетах.

Але жодного оповідання, що писав їх ще юнаком, і з тих, що писав під час війни, у мене не залишилось. І дуже шкодую. Вони ж бо свідки і наслідки пережитого, вони ж моя автобіографія.

В одному німецькому селі південної Баварії, під Альпами, уже після війни мені довелося ще раз міняти прізвище. На нас, втікачів, почали полювати репатріяційні комісії чи місії. Представники совєтської влади їздили по селах і за своїм списком вимагали ворогів народу. І я попросив люб’язну секретарку бюргермайстра, щоб вона змінила у моєму прізвищі деякі літери. Це вона, хоч і не без страху, зробила. І я заходив до канцелярії бюргер майстра Гайворонським, а вийшов Гайдарським.

Та на цю наївну підробку я не дуже покладавсь, удень тримавсь села осторонь, вештався з другом волиняком Петром Вовчком лісами. Він шукав гриби, а я тоді написав повість "Ще одно кохання". Вона друкувалася в газеті "Свобода", що видається в ЗДА, де тепер я живу.

Приїхав я сюди в грудні 1949 р. виснажений фізично, а головне психічно, тяжко тисло все пережите раніше. Та поволі врівноважився духовно та у вільний від заробітчанства час пишу. Тут я написав кілька речей, три з яких є в цій книжці. Цього ж, 1962-го року Об'єднання Українських Письменників "Слово" видало книжкою повість "Заячий пастух". На черзі повісті "Гончарі" й "Крадений батько".

На цьому, пане Середяк, закінчую свого листа з побажанням Вам успіху в поширені книжки "А світ такий гарний…" і якщо читач поставиться до неї прихильно, то це буде і моїм успіхом.

Василь Гайдарівський.

Серпень, 1962 р.

Джерела:

Василь Гайворонський. Заячий пастух//Слово. Збірник. – Нью–Йорк: Об'єднання українських письменників в екзилі, 1962. – С.29–145

Василя Гайворонського (Гайдарівського) "А світ такий гарний. Оповідання". - Буенос-Айрес: Видавництво Юліяна Середяка.-1962.-С.119.-239.

Літературне видання

Василь ГАЙВОРОНСЬКИЙ

ЗАЯЧИЙ ПАСТУХ

Видання здійснено за ініціативи Донецьких обласних організацій: Еколого-культурний центр "Бахмат"

Товариство ім. Олекси Тихого

Союз українок

Консультант

ОЛІФІРЕНКО Вадим Володимирович, канд. педагогічних наук, член Національної спілки письменників України

Комп'ютерний набір ЗАДОРОЖНЯ Людмила

Оригінал- макет ОГНЄВА Людмила

84.4УКР6

Василь ГАЙВОРОНСЬКИЙ. Заячий пастух: повість //Донецьк, 2010. с.162

Підписано до друку . Формат Ум.друк.арк. . Друк лазерний. Зам. № .Наклад 100 прим.

Віддруковано у друкарні "Норд Комп'ютер" на цифрових лазерних видавничих комплексах Rank Xerox DokuTech 135 і DocuColor 2060.

Україна, м. Донецьк, 83003, вул. Разенкова, 6, Тел.: (062) 389-73-82, 389-73-86

Оглавление