Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Часом пробігає день цілий яскравий у вибухах сонця, у скопиченнях хмарок, обведених по берегах світлисто і хроматичне, повен на всіх упругах виламливої червіні. Люди ходять одурманені світлом, з заплющеними очима, спалахуючи внутрі від ракет, римських раццо і барилець пороху. Потому, під вечір, той гураґанний вогонь світла лагідніє, горизонт заокруглюється, гарнішає і наповнюється лязуром, як садова скляна куля з мініятюрною і світосяйною панорамою світу, із щасливо впорядкованими плянами, над котрими, як остаточне увінчання, шикуються хмарки над виднокругом, розточені довгим рядом, як рульони золотих медалів або звуки дзвонів, що доповнюються у трояндових літаніях.

Люди громадяться на Ринку, німуючи під тою грандіозною, світосяйною копулою, групуються мимоволі і зуповнюються у великий, нерухомий фінал, у зосереджену сцену чекання, хмарки скопичуються рожево і щораз рожевіше, на дні всіх очей — глибокий спокій і рефлекс світозорої далини, і раптом — коли вони отак чекають — світ осягає свій зеніт, дозріває у двох-трьох останніх пульсах до найвищої досконалости. Сади аранжуються вже остаточно на кришталевій чаші горизонту, травнева зелень спінюється і кипить шумуючим вином, аби за хвилину перелитися через вінця, узгір'я формуються на взір хмаринок: пересягнувши найвищу вершину, краса світу відділяється й злітає — вступає грандіозним ароматом у вічність.

І в той час як люди стоять іще нерухомо, опустивши голови повні ще ясних і величезних візій, уречені тим великим, світосяйним злетом світу, з натовпу несподівано вибігає той, на кого вони безтямно чекали, задиханий гонець, увесь рожевий у гарних малинових трикотах, обвішаний дзвіночками, медалями і орденами, біжить через чистий плян Ринку, обережений тихим натовпом, повен іще лету й звістування — надпрограмний наддаток, чистий зиск, відкинений тим днем, який його щасливо заощадив з цілого блиску. Шість і сім разів оббігає він Ринок у гарних мітологічних колах, у колах гарно загнутих і заточених. Біжить повільно на всіх очах, з опущеними повіками, немов би засоромлений, з руками на стегнах. Дещо важке черево обвисає, струшуване ритмічним бігом. Обличчя, пурпурове від натуги, блищить від поту під чорним босняцьким вусом, а медалі, ордени і дзвоники мірно скачуть на бронзовому декольте, як весільна упряж. Видко здалека, як він, завертаючи на розі параболічною натужною лінією, наближається з яничарською капелією своїх бубонців, гарний, як бог, неправдоподібно рожевий, з нерухомим торсом, обганяючися з бічним зблиском очей хльосками гарапника од зграї псів, яка його обгавкує.

Тоді Франц Йосиф І, роззброєний повсюдною гармонією, проклямує мовчазну амнестію, призволяє червінь, призволяє її на той один травневий вечір у розбавленому й солодкавому, в карамельковому вигляді і, погоджений зі світом і своєю антитезою, стає у відчиненому вікні Шьонбрунну, і видко його в цій хвилині на цілому світі, на всіх горизонтах, під якими на чистих Ринкових площах, обережених мовчазним натовпом, біжать рожеві скороходи, видко його як Грандіозну ц.-к. апотеозу на тлі хмар, спертого орукавиченими руками о балюстраду вікна, в туркусово-блакитному сурдуті, з лентою комтура мальтійського ордену, — очі звужені ніби в усмішці у дельтах зморщок, блакитні ґудзики без доброти й без ласки. Стоїть так з пригладженими взад, сніжними бакенбардами, ухарактеризований під доброту — згірклий лис, й імітує здалека усмішку своїм обличчям без гумору й без ґеніяльности.

XXX

По довгих ваганнях я оповів Рудольфові випадки останніх днів. Я не міг затримувати в собі довше таємниці, яка мене розпирала. Він потемнів на виду, крикнув, закинув мені брехню, врешті відверто вибухнув заздрістю. Усе бредня, неприторенна бредня! волав він, бігаючи з піднесеними руками. Екстериторіяльність! Максиміліян! Мехіко! ха! ха! Плянтації бавовни! Доста, скінчилося, він не думає більше позичати свого марківника для таких неподобств. Кінець спілки. Денонсація контракту. Він схопився за волосся від збурення. Він був виведений з усіх меж, він зважився на все.

Я почав йому пояснювати, заспокоюючи його — дуже перестрашений. Я признав, що справа на перший погляд, по суті, неправдоподібна, просто-таки неймовірна. Я й сам — признавав я — не можу вийти з дива. Нічого дивного, що трудно йому, непідготовленому, одразу її заакцептувати. Я апелював до його серця і гонору. Чи може він погодити із своїм сумлінням, щоб власне тепер, коли справа вступає у вирішальну стадію, відмовити мені у своїй помочі й знівечити її своїм виходом з гри? З того всього, я взявся довести на підставі марківника, що все, слово в слово, правда.

Дещо влагоджений, він розклав альбом. Ніколи не говорив я з такою вервою і вогнем, я перевершив самого себе. Аргументуючи на підставі марок, я не тільки відпер усі закиди, розвіяв усі сумніви, але, виходячи поза це, дойшов до таких просто ревеляційних висновків, що сам станув осяяний перед перспективами, які відкривалися. Рудольф мовчав поборений, не було вже й мови про розрив спілки.

XXXI

Чи можна то визнати за випадковість, що саме в тих днях наїхав великий театр ілюзії — чудовий паноптикум — і розбив свій табір на майдані Св. Трійці? Я віддавна це передбачав і, повен тріюмфу, обвістив це Рудольфові.

Був вітряний і сполошений вечір. Збиралося па дощ. На жовтих і млосних горизонтах день уже порядкувався до від'їзду, затягав у поспіху непромокальні і сірі покрівці над обозом своїх возів, що тягнулись валкою до пізніх і холодних потойбіч. Під напів уже опущеною, темніючою завісою показалися ще на момент далекі й останні шляхи зорі, опадаючі великою і пласкою, нескінченною рівниною, повною розлогих поозер'їв і дзеркалень. Жовтий і зажаханий, вже засуджений відблиск ішов від тих ясних шляхів скісно через півнеба, завіса западала швидко, дахи блищали блідо мокрим відсвітом, стемнялося, і за хвилину ринви почали монотонне співати.

Паноптикум був уже ясно освітлений. В тому сполошеному і поспішному присмерку люди тиснулись темними силюетами, накриті парасолями, в палевому світлі занепадаючого дня, до освітленого наметового передсінка, де з пошаною сплачували вступове перед видекольтованою, кольоровою дамою, що блищала клейнодами і золотою пльомбою в зубах — живий бюст, зішнурований і розмальований, досподу ж незбагненним чином пропадаючий в тіні оксамитних заслон.

Ми ввійшли через відхилену котару до ясно освітленого простору. Він був уже залюднений. Групи у плащах, змочених дощем, з настовбурченими комірами, снувалися в мовчанні з місця на місце, пристоювали в зосереджених півколах. Серед них я без труду впізнав тамтих, які вже тільки позірно належали до того самого світу, а по суті, вели відділене, репрезентативне і забальзамоване життя на п'єдесталі,