Читати книгу - "АМтм"

Тут хлопчина, якого вже всі списали з рахунку співрозмовників, знову заговорив:

— …якщо гинуть із власної волі, це називається самогубство, а самогубство має три різновиди: можна його вчинити, можна до нього спричинитися, можна мати його на совісті…

Однак тітка-стипендіатка не слухала його, знову обурившись, але цього разу якось по-материнськи:

— Неправда, неправда, і хоч народні легенди заслуговують на увагу і повагу, ми мусимо знати факти, аби не забувати своєї минувшини, а факти кажуть, гейби в бабиному яру росла верба, росла на березі потічка, в якому і п'яний, впавши мармизою донизу, не втопився би, верба, кохані мої, верба, ви знаєте ті верби над річками, що в дзеркалі води відсвічують сизою листвою…

— Гик! — сказав хлопчина, а кореспондент розлив залишки спирту.

— …Лілі сплітала дивнії гірлянди із лілій та стокроток, із первісток та пустоцвіту, з амелій і омели, а ще з тих дивних квітів, які простий люд називає таким вульгарним словом, що годі й повторити, навіть цнотливі українські дівчата воліють називати їх бодай же «перстом мертвяка», аби не тією огидною лексемою…

— Гик! — сказав цим разом кореспондент, а хлопчина по слові «лексема» (насправді ж — після чергової порції спирту) виблював під стіл і тут-таки заснув.

Мене теж почала непокоїти і дратувати якась особлива, як мені здавалося, абсурдність цієї, нехай п'яної, бесіди, до того ж від усього випитого мені почало раптом здаватися, що дух покійного Вільяма вже надто довго і без сенсу переслідує мене, помщаючись за надмір перебреханих цитат та нестачу криміналістичної експертизи тим особливим несмаком окремих своїх актів, сторінок і п'ятистопних ямбів, який з невідомих причин досьогодні викликає захват посполитої еліти. Тому я втрутився й почав викладати власну версію загибелі Лілі, що, зрештою, не перешкоджало вічній стипендіатці правити своєї, таким чином виникла якась пекельна контамінація:

— Та шо ти гониш пургу, стара підошво, — таким був мій вступ, — я краще знаю, як угробилась Лілі, бо це ж єдина смерть, яку я по-справжньому оплакував, а я, щоб ви знали, до тонкосльозих не належу…

— …вплітала навіть «палець трупа», а потім вип'ялася на поземну гілляку, аби прикрасити старече дерево вінком…

— …Лілі приймала душ…

— …як раптом зрадливе віття надламалося…

— …і мила ноги тим особливим невротичним робом, аби не торкатися руками стоп…

— …і з тріском полетіло у ріку…

— …для цього виливала спеціальний плин просто на дно ванни…

— …а як назло там був чорторий і води нуртували, єдине глибоке місце на цілому руслі…

— …і злегка танцювала в ньому…

— …і Лілі бовтнула у хвилі разом з омелою й стокротками…

— …Лілі просто послизнулася…

— …і захлинулася зненацька у потічковій бистрині…

— …і вдарилася головою до недавно купленого крану фірми Hansa…

— …і потонула…

— …і потонула…

— …і сукня її біла, обтяжена вагою диких квітів, потягла на дно…

— …так по-дурному…

— …перелом основи черепа, миттєва смерть…

— …знайшли її гробарі, бо тіло прибило до берега просто під цвинтарем…

— …знайшли її сусіди, яких затопила вода з горішнього поверху…

— …і поховали по-християнськи, хоч було багато пересудів…

— …і поховали по-християнськи, та я на похорон не поїхав…

— …отак…

— …отак…

— …на жаль…

— …на жаль…

— …однак…

— …однак…

Не знаю, скільки б ще продовжувався цей ідіотський дует, що до кінця трансформувався у фальшивий унісон — непомітно для себе я й сам утягнувся в скандинавську бридню, яка мене так дратувала й непокоїла, — та ситуацію раптом врятувала Кока, що не зронила до цього моменту ані слова: вона раптом пішла до себе в купе і за хвилю повернулася із розкішно виданим альбомом репродукцій Альбрехта Альтдорфера. Властиво альбом містив репродукцію лише однієї картини — «Перемога Олександра», зате крім загального вигляду чималого полотна там подавалися безліч збільшених фрагментів, і можна було у всіх деталях поліграфічного кольороподілу роздивитися з німецьким педантизмом виписаних лицарів Христових.

Чесно кажучи, усього цього з мене вже було досить, забагато, курва мама, явний перебор, зайвина, надмір, тим більше що Кока поклала альбом просто переді мною (вияв симпатії?), і ціла решта (за винятком хлопчини і подруги кореспондента) зібралася позад мене і, схилившись та дихаючи випарами, розглядала репродукції.

Відчувати за спиною ціле це кодло було не надто приємно, робилося гаряче й задушливо, аж раптом хтось почав смоктати і пестити умілим язиком моє ліве вухо, а що воно в мене майже глухе, то перебільшено чутливе, проте я відрухово смикнувся, уявивши, що це могла бути одна із червонохрестних жалібниць, але чергова порція ласк засвідчила, що це була Кока! — лише в неї міг бути пірсинґ на язику.

«Еге! — подумав я собі. — Усе не так безнадійно! Хоча з іншого боку цікаво, чи взяв я у своєму житті бодай одну жінку, а чи завжди брали вони, засовуючи в мене свої пірсинґи, і тільки потім я вже засовував у них все решта?» А вголос сказав:

— А що, поросята, чи не покурити нам сінця? За перемогу лицарів Христових, наприклад.

Товариство заґелґотало, з'явився звідкись похідний бульбулятор, і невдовзі солодкавий аромат ґанджі поповз — вагоном, запахло батьківщиною, кірзаками і КПЗ.

Закурили козаченьки, страшно закурили, і ось уже:

— балачки пішли по другому колу;

— виповнені теплим димом слова, немов репліки-«хмарки» в коміксах, зависали над оповідачем і залишалися до кінця розмови — здавалося, до них можна повернутися будь-коли, гортаючи сторінки вечірки в зворотному порядку;

— і вже не дует, а цілий секстет звучав за столом (хлопчина, попри те, що сестри милосердно вдихали в нього дим методом «рот у рот», так і не очуняв, тому сьомого голосу не було);

— однак, навіть не зважаючи на те, що ми з Кокою вже активно й пристрасно петтінґували («руки на стіл! руки на стіл, сволото!» — кричав безрезультатно невиспаний і голодний внутрішній цензор), я вслухався в голос кореспондента — той оповідав одну із своїх газетярських історій, під впливом трави сподобляючись на таке складне фразування й таку бездоганну пунктуацію, що мене аж завидки брали.

Кореспондент:

— От шкода, що зараз темно і у вікні можна побачити лише власне відображення, немовби це закіптюжене скло було якимось незримим бар'єром, яким Бог превентивно відгородив нас від споконвічного мороку зовнішньої