Читати книгу - "Війна з саламандрами"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Матрос Майкл Келлі, єдиний, що пережив ту катастрофу, розповідав: “Як загриміли постріли, ми подумали, що то чиясь іще команда прибула сюди по саламандр, а тепер стріляє на нас. Лейтенант Маккарт зразу обернувся й закричав: “Що ви робите, йолопи, це екіпаж “Монтроза”!” Тоді його поранило в бік, але він ще вихопив револьвера й почав стріляти. Та йому ще раз влучило, в шию, і він упав. Аж тоді ми побачили, що то стріляють саламандри й що вони хочуть відрізати нас від моря. Довгий Стів умить підняв весло, загорлав: “Монтроз”! “Монтроз”!” — і кинувся на саламандр. Тоді й ми всі закричали: “Монтроз”! і заходилися щосили молотити тих потвор веслами. З п’ятеро наших попадало, але решта пробились до моря. Довгий Стів стрибнув у воду й побрів до шлюпки, але на нього почепилося кілька саламандр і затягли його під воду. Втопили й Чарлі; він кричав нам: “Хлопці, не дайте пропасти, ради господа Христа, хлопці!” — але ми не могли його відбити. Ті свинюки стріляли нам у спину; Бодкін обернувся й дістав кулю в живіт. Тільки зойкнув: “Ой, що ж це!” — і впав. Тоді ми спробували втекти в глиб острова; ми потрощили об те стерво весла і кийки й бігли, як зайці. Нас уже зосталося тільки четверо. Ми боялись забігати дуже далеко від берега — як же потім на судно попасти? — отож поховалися за камінням та кущами й мусили дивитись, як саламандри добивають наших товаришів. Їх топили в воді, наче кошенят, а хто ще зринав, того били ломом по голові. Я аж тоді відчув, що звихнув рогу й не можу бігти”.
Очевидно, капітан Джеймс Ліндлі, що залишався на “Монтрозі”, почув ту стрілянину на острові; певне, він подумав, що там вийшла якась сутичка з тубільцями або що його люди наткнулись на інших ловців саламандр, отож покликав кока й двох механіків, які були З ним на судні, наказав спустити в останню шлюпку кулемет, якого він передбачливо, хоча й усупереч суворій забороні, ховав на судні, і поплив на допомогу своїй команді. Йому вистачило обережності, щоб не зійти на берег: він тільки підгріб до нього шлюпкою, на носі якої стояв кулемет, і став у шлюпці, “схрестивши на грудях руки”.
Надаємо знову слово матросові Келлі.
“Ми не хотіли голосно кликати капітана, щоб нас не почули саламандри. Містер Ліндлі став у шлюпці, схрестивши на грудях руки, й закричав: “Гей, що там робиться!” Тоді саламандри пообертались до нього, їх було на березі кількасот, а з води випливали нові й нові і оточували шлюпку. “Що там робиться?” — знову спитав капітан, і тоді одна велика саламандра підійшла до нього ближче й каже: “Пливіть геть!”
Капітан подивився на неї, хвильку помовчав, а тоді питає: “Ви саламандра?”
“Ми саламандри, — відповідає вона. — Пливіть собі геть, сер!”
“Я хочу знати, що ви зробили з моїми людьми”, — питає наш старий.
“Хай би не нападали на нас, — відказує саламандра. — Вертайтесь на своє судно, сер!”
Капітан знову хвильку помовчав, а тоді каже спокійнісінько:
“Ну гаразд. Вогонь, Дженкінсе!”
І механік Дженкінс заходився строчити по саламандрах із кулемета”.
(Згодом, після розслідування справи, комісія морського міністерства заявила: “Капітан Ліндлі повівся в ту хвилину так, як ми й маємо сподіватися від британського моряка”).
“Саламандри на березі стояли купою, — свідчив далі Келлі, — і падали, мовби їх косою косило. Декотрі стріляли на містера Ліндлі з тих своїх пістолетів, але він стояв, схрестивши руки, й навіть не ворухнувся. Враз із води за шлюпкою виринула чорна саламандра; вона держала в лапці щось ніби бляшанку консервів. Другою лапкою вона щось висмикнула з тієї бляшанки, а потім кинула її в воду під шлюпку. За хвильку — як до п’яти порахувати — на тому місці шугнув угору стовп води й почувся глухий, але сильний вибух — у нас аж земля загула під ногами”.
(3 розповіді Келлі слідча комісія зробила висновок, що то була вибухівка В-3, якою постачали саламандр, що працювали на укріпленні Сінгапура, для підривання скель під водою. Але як вибухівка попала до саламандр на Кокосових островах — це лишилося загадкою; одні припускали, що її привезли туди люди, інші, — що між саламандрами вже тоді були якісь зносини на далеких відстанях. Громадська думка почала вимагати заборони постачання саламандрам таких небезпечних вибухових речовин; але відповідні органи заявили, що на сьогоднішній день ще неможливо замінити “високоефективну й відносно безпечну вибухівку В-3 чимсь іншим”, і все зосталось, як було).
“Шлюпка злетіла в повітря, — свідчив далі Келлі, — й розсипалась на друзки. Всі саламандри, котрі ще були живі, кинулись до того місця. Ми не бачили гаразд, чи живий містер Ліндлі, але всі три мої товариші — Донован, Берк і Кеннеді — схопились і побігли його рятувати, щоб він не попав у руки саламандрам. Я теж хотів бігти туди, але мав ногу звихнуту в кісточці, отож сидів і обома руками смикав за ступню, щоб її вправити. Тому я не бачив, що там скоїлось, а як глянув, то Кеннеді вже лежав обличчям у пісок, а Донована та Берка не було й сліду, тільки під водою щось борсалося”.
Матрос Келлі втік потім далі в глиб острова й натрапив там на тубільне селище; але тубільці зустріли його якось дивно й навіть не хотіли дати йому притулок — видно, боялися саламандр. Аж через сім тижнів одне рибальське судно знайшло “Монтроза”, що стояв на якорі поблизу Кокосових островів, розграбований до решти й покинутий. Те саме судно підібрало й Келлі.
Ще за кілька тижнів до Кокосових островів припливла канонерка його величності короля Великобританії “Файрбол”, кинула якір і дочекалася смерку. Ніч була така сама, ясна, місячна; з моря
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна з саламандрами», після закриття браузера.