Читати книгу - "Маруся"

— У мене стріляй, — сказала Маруся. — Не в себе ж.

П’ята якусь хвилю повагався, потім ухопив наган за руків’я, різко націлив його в Марусю і ковзнув пальцем по скобі спускового гачка.

Маруся не змигнула оком.

— Та йди ти!.. — сказав П’ята й сердито жбурнув їй наган.

Отамани перевели подих.

Маруся висунула з нагана барабан, перевірила (щоб усі бачили), чи він повен, і заховала наган у кобуру.

Лише тут отамани полегшено засміялися. Усі, крім П’яти.

Може, через останню Марусину витівку ніхто з них не здогадався, що за півхвилини отаманша підманула їх двічі. Міцну, як вогонь, горілку вона вилила в рукав на хустину, тому горіла не тканина, а оковита.

— Тепер я вірю. — П’ята сказав уголос те, про що разом подумали Ангел, Бугай, Голуб, Шум і Лихо.

На збайдужілому обличчі Дякова ворухнулася холодна подоба усмішки.

— Пані отаманшо, — звівся на рівні Ангел. — Тепер до Несміянова я без вас не поїду.

10

Після бою у Янівці Маруся всім загоном відійшла до Горбулева.

Раніше по такій пекельній роботі вона розпускала козаків додому до нової збірки, залишаючи при собі кінну сотню. Та цього разу вирішила пройти всім загоном через околишні села — нехай люди бачать, що соколовці не зграя бандитів, як називають їх большевики, а зорганізоване військо на триста шабель і сімсот багнетів.

Рушили впорядкованим маршем так, щоб до Горбулева увійти ще до заходу сонця. Попереду трійками рухалася кіннота, за нею їхали на возах піші (по шість-вісім чоловік на підводі), услід за піхотою твердо ступали товстими волохатими ногами вагові коні — вони тягли дві польові гармати разом із гармашами. Замикали колону три тачанки з важкими кулеметами, дула яких стерегли запілля. Хоча й у запіллі, й далеко попереду колону на марші пильнували кінні роз’їзди.

Збоку було любо глянути на цей військовий обоз, особливо на кінних, бо піші козаки мали трохи дядькуватий вигляд. Вони цілу дорогу трусилися на полудрабках, звісивши з возів ноги, і вже геть не вписувалися в цю картину дві босі ступні, які теліпалися серед інших, наче й не ноги, а лапи. Перед маршем Маруся сама подарувала Юхимові Горошку (онукові «правої руки царя»), що звик воювати босоніж, нові ялові чоботи, а він, капосний, сховав їх «на мирний день» і тепер псував їм увесь фасон.

На чолі колони їхала верхи на білому арабові Маруся, поруч неї — Санько Кулібаба з жовто-блакитним прапором та Василь Матіяш, ад’ютант Самої, як іноді називали Марусю її козаки. Обидва їхали на кобилах — Гальці й Басі, зате кобилиці були стримні (у Горбулеві чомусь так казали на молодих коней), гарячі й веселі, як дівки на виданні.

Коли переходили села, люди приглядалися до них з-за тинів, сміливіші виходили за перелаз, а дітвора вибігала на вулицю й кричала:

«Наші! Петлюрівці їдуть!»

«Дя, дайте стрельнуть!»

Маршовим ладом вони пройшли через Головине, Сліпчиці, Торчин, а за Торчином уже виднівся Горбулів, і Маруся відчула, що навіть Нарцис упізнав їхнє село. Він застриг вухами, злегка натяг поводи й наддав кроку. Санько Кулібаба вище підняв прапор.

Перед селом, неподалік кар’єру, стояв італійський купець Флоріан Ліва, який так глибоко вріс у горбулівський камінь, що навіть після того, як Росію спіткали війни й розруха, не чкурнув до Італії, а так і залишився в Горбулеві. Може, він думав, що й тоді, коли імперія розлетиться на друзки, коли все тут упаде й покриється порохом, горбулівський лабрадорит все одно залишиться цілим і його й далі можна буде возити на продаж у Європу. А може, Флоріан Ліва хотів додивитися, чим закінчиться це епохальне дійство, яке не кожному випадає побачити на своєму віку. Тому він і зараз стояв біля кар’єру (трохи далі червонів у променях призахідного сонця його цегляний будинок) і був схожий на мандрівного літописця, котрий завжди опиняється у потрібному місці за слушної години. На Флоріані Ліві був дорожній плащ-порохівник, чудернацький кашкет із хлястиком поперек тім’я і довжелезним козирком, який не давав сонцю засліпити італійця, — він дивився на Марусине військо такими широко розплющеними очима, наче перед ним проїжджав сам Джузеппе Гарібальді зі своїм корпусом ополченців, у якому спершу теж було близько тисячі добровольців.

Італієць Ліва добре знав Сашу Соколовську, як і її братів, бо не раз бував у хаті дяка Тимофія Соколовського. Доброчесний католик, Флоріан Ліва разом зі своєю дружиною Алентиною ходив на службу Божу до польського костелу, але був у дружніх стосунках із православним дяком Тимофієм Соколовським, чия дружина Ядвіга теж ходила до костелу. Ліва знав їхніх дітей змалечку, знав оцю вершницю з колиски, а тепер не міг зрозуміти, як вони, сільські дітлахи, на його очах повиростали у полководців. Що штовхає їх на цю боротьбу, звідкіля ця затятість, щоб отак, гинучи одне за одним, щоденно іти на смерть?

Ні, Флоріан Ліва не міг відповісти собі на це запитання. Чогось подібного він не зустрічав ні в книжках, ні тим паче в житті. Він уже знав, хто такі большевики та як їх зненавиділи тутешні селяни, але щоб отак… щоб такі молоді люди свідомо гинули один по одному?.. Падає брат — на його місце тут-таки стає другий, гине другий — його замінює третій, убивають третього — на зміну смертнику приходить юна сестра… Ні, такого Флоріан Ліва не міг собі пояснити. Він тільки міг зняти перед цими людьми капелюх, і зараз, захоплено дивлячись на жовто-блакитний прапор, що аж горів у променях призахідного сонця, дивлячись на вершницю, що їхала в голові колони, італієць зняв свого картуза з довжелезним козирком і бадьоро помахав ним на знак привітання.

Маруся теж скинула шапку й помахала до Флоріана Ліви, майнувши в повітрі червоним шликом.

— Buonasera! — гукнула вона. — Como stai, signore?[41]

— Va bene! Добре! — відповів Ліва.

Ні, це не Гарібальді, подумав він. Це Орлеанська Діва, що колись також повстала проти загарбників, та була спалена на кострищі за відьомство і… носіння чоловічого одягу. O tempora, o mores![42]

Санько Кулібаба підморгнув-усміхнувся до Василя Матіяша. Йому подобалося, що в них така грамотна отаманша, що вона вміє говорити не по-нашому. Та ще більше Санькові подобалися її бадьорі команди, які він почує вже скоро, коли вони виїдуть за Лапаївкою на вигін-торговицю серед села.

«Кіннота, спішитись!»

«Їздові, злазь!»

«Відпустити попруги!»

«Відстебнути нашильники!»

«Овес — коням!»

Це буде трохи