Читати книгу - "Гра в королеву"

— Я й не збираюся йти до тебе в позички.

— Та, власне, я своїм не розкидаюся…

— Та, власне, нема й чим…

— Ти переходиш на образи?

— Ну, що ти? Взагалі-то я дуже чемна. Просто мені не подобається твоя тема. Може, змінимо?

— Я сказав, що сам я задаю тему…

— Маєш на увазі — визначаєш?

— Ти… Послухай… — з’явилося перше роздратування.

— Що й роблю, — намагалася не втрачати самовладання.

— Тобі вже ні перед ким випендрюватись. А ти за звичкою ще продовжуєш… — переходив на образливий тон співбесідник.

— Красивій жінці завжди є перед ким, як ти кажеш, випендритися. Ось хоча б перед тобою. Ти ж зателефонував не просто, щоб мене образити? Бо не починав би так красиво, — переходила на грайливий тон Маруся, відчуваючи холодок усередині. — Ну, я хочу продовження компліментів.

— Я ніколи не мав часу на компліменти… Тим більше зараз… Краще без вступу. Послухай мене, красуне, — кинь рипатися. Ти ще молода мама, тобі треба довго жити, щоби поставити свої чада на ноги. Та ще самій вийти заміж. Оце й зроби. Знайди собі багатенького татусика, влаштуйся по повній…

— Так діло не піде, — зібрала всі сили, щоби не видати хвилювання. — Де це я того татусика шукатиму? Та й не маю часу. Я працюю з ранку до вечора. Ти ж обізнаний із моїм графіком? Тож, якщо хочеш віддати мене заміж, — забезпеч кадрами. Я так розумію, що ти з якихось причин зацікавлений облаштувати моє життя. Може, ти мій брат? Ой… А може, таємний закоханий?

— А ти горішок…

— Я — персик… ну, не без того… трішки перестиглий…

— Маєш на увазі — солодкий? — промуркотів співбесідник.

— Що є, то є… — відповіла кокетливо.

— Що ж ми з тобою будемо робити, персику? — запитав удавано турботливо. — Мені б не хотілося законсервувати тебе на зиму. Ти розумна жінка і маєш втямити, що краще жити в звичайному саду на простій гілці, ніж у кришталевій банці під кришкою…

— Ти хотів сказати — під ковпаком?

— Я ж казав, що ти розумна…

— Скажи, — чого тобі треба, старче? Ти ж зателефонував не тому, щоб привітати мене з днем народження? Тобі треба чогось конкретного… І тут мої фантазії закінчуються. Може, допоможеш?

— Ми можемо одне одному стати в пригоді. Поки не знаю, яким боком ти причетна до Тунгусової імперії, крім того, що була його коханкою… Сама розумієш — коханок у таких хлопців багато. А коли вони всі почнуть претендувати на спадок…

— Переможе сильніша…

— Не зрозумів…

— Кажу, що воюватиму з ними не на жарт.

— Воювати доведеться не з ними.

— З тобою?

— Як здогадалася? — розреготався.

— Ну… бо ще жодна з них не телефонувала…

— І не зателефонує. Їм у голову не спаде ризикувати життям. От хто тебе сподвиг на такий крок?

— Роман.

— Ти ж сама його й поховала… Чи забула?

— А ти сам його й убив… Чи не так?

— Сам?.. — знову розреготавсь. — У кожного своя роль, красуне… Роль ката для мене принизлива. А роль королеви — не твоя… Повір мені. Не сунься…

— Що ж це за такий Геніальний режисер знайшовся, котрий визначає ролі без проб? Звідки тобі відомо, на що спроможна жінка, якої ти не знаєш?

— Будь-яка жінка здатна на те, що я їй дозволю…

— Звідки ця самовпевненість?

— Із життя…

— Погано знаєш і жінок, і життя…

— Значить, зупинятися не збираєшся?

— Просто не знаю, перед ким, чи перед чим… Взагалі, у нас розмова ні про що. Можливо, щось конкретне скажеш?

— Ну що ж… Конкретніше не буває. Клуб, корт, акції — мої. На будинок не претендую. Заробила непосильним трудом… — регіт незнайомця повторився.

— А яким дивом ти все це підгребеш? Який стосунок маєш до спадку?

— Справа моя…

— Не скажи… Як це може бути твоя справа, коли в мене на руках дарча?

— Навіть так… — телефон на мить замовк, лише сопіння було чутно жінці.

— А ти не знав?

— Тепер зрозуміло — звідки ноги ростуть… Думаю…

Телефон озвався короткими гудками. Жінка дивилася на нього і розуміла, що все тільки починається. Вона одна… Ні! Думка про дітей пронизала гострим болем всередині. Маруся схопилася за серце і сіла. Так уперше ударило в груди. Біль аж перекрив дихання. Милий Боже! Діти — ось її слабинка! І він це прекрасно розуміє… І навіть натякнув… Тож довго розмірковувати не буде.

Знову повернулася думка — відмовитися від усього і мати спокій, жити, як раніше. А як раніше? На останній приступці? І щоби діти чіплялися за поручні, як за рятувальну соломинку? Вона не сміє одібрати у них шанс на інше життя. За нього люди хапаються зубами. Роман стільки зробив для неї… А вона хоче сховати голову в пісок.

Маруся ходила кабінетом із кутка в куток. Їй здавалось: якщо вона на мить стане, почнеться щось страшне, чого вже не зупиниш.

Телефон завібрував у руці, злякав жінку так, що та мало не кинула його. Отямилася, глянула на ім’я, що висвітилося, і так зраділо закричала в трубку:

— Світлано! Господи! Це ти!

— Марусю, що трапилося? — запитала Сквирська.

— Він мені телефонував!

— Хто?

— Не знаю…

— Заспокойся… Давай я за тобою заїду… Ти зможеш піти з роботи раніше?

— Зможу… У мене ж сьогодні день народження… І..

— Я ж подзвонила привітати тебе… Марусю, я знаю, що тобі зараз нелегко. Але життя змінюється. Ти так близько до перемін. І я бажаю, щоби ті переміни на краще далися тобі найменшою кров’ю. Пробач. Я абсолютна реалістка, тому не можу побажати того, у що сама не вірю. Єдине, що можу сказати, я буду поруч у будь-який час, якщо це буде тобі потрібно. Ти, Марусю, справжня. А для мене це найцінніше. Тільки прошу тебе, не здавайся, не ведися на залякування і провокації. Ще почуєш їх не раз. Але ми також не ликом шиті. Життя недаремно гартувало. Воно нас підготувало до бою. І ми не програємо!

— Світланко, дякую тобі… — Маруся мало не розплакалася.

— Ну, що ти? Ми скоро заїдемо.

Петро, вийшовши з машини, посадив Марусю на заднє сидіння. Уже в салоні простягнув букет фіолетових дельфініумів.

— З днем народження!

— Дякую! Які красиві!

— Їдемо до клубу? — запитала Світлана. — Обговоримо все.

— Чи варто з’являтися там зараз? — запитала невпевнено Маруся.

— Тільки ти можеш вирішити, — відповіла Світлана й очікувала відповіді.

— Що я можу? — запитала подругу, чи саму себе Маруся. — Я думаю, що вони вже зробили це за мене.

— Тільки ти, Марусю, маєш вирішити — чи беремося ми за цю справу.