Читати книгу - "Графиня"

— А ви, Платоне Васильовичу… Ви не образитеся, коли я скажу…

— Чому б я мав на тебе ображатися?

— Ви не знаєте, що я хочу сказати…

Вона подивилася мені у вічі. Я побачив погляд маленької беззахисної дівчинки. Той давній погляд, який я бачив колись на уроках і в школі, і тих уроках, що давав я їй на лузі, на міській площі, в багатьох місцях, де вчив її писати вже фарбами. Нарешті, коли віз її до художньої школи, і тоді ще з кісками, Люба раптом притулилася до мого плеча, а коли я погладив її по голові, підвела до мене вдячні, зволожені очі. Тепер у тих очах я побачив себе — маленького і далекого. Чи це згадався той давній погляд?

— Ви, Платоне Васильовичу, написали дві гарні картини, — сказала тим часом Люба.

— Ти так вважаєш?

Я мав би образитися, але не образився. Для мене справді багато важила її думка. Тільки щось здригнулося всередині, обірвалося, покотилося вниз, щось маленьке і невловиме. І ще затерпло піднебіння.

— Так. Я кажу цілком щиро. Це справжній живопис.

— Ти вже й не сподівалася на це? — я намагався вимовити ці слова якомога іронічніше, а вийшло… Голос мій ще більше здригнувся, захрип, наче я випив годину-дві тому цілу кварту холодної води.

— Я просто рада… Але… але я прийшла до вас не за цим… Я прийшла покаятися, Платоне Васильовичу.

Я дивився на неї здивовано, навіть ошелешено. Передчуття, терпке, аж млосне, стисло мені груди.

— Покаятися — за що?

— За все. За багато що. У вас не знайдеться випити?

— Хіба горілки.

— Давайте й горілку.

За кілька хвилин ми сиділи за столом із чарками в руках. Горілку пили з Любою вперше. Колись пили вино — за її успіх на виставці, її успішний вступ до інституту, який потім став академією, коньяк пили, коли вона отримала диплома. Люба тоді сміялася, пригадуючи свої дивні винні коктейлі.

— За вас, Платоне Васильовичу, — Люба трохи смішно поморщила носика. — Щоб ви мене простили і зрозуміли. Чи навпаки — зрозуміли й простили. Зрозуміли і простили, — повторила наче з жалем.

Ми випили, закусили салом і огірком, наче два п’янички. І тоді Люба спитала:

— Чому ви назвали цю картину «Портрет убивці собак»?

— Не знаю, — щиро сказав я і розповів їй про своє видіння, про те, як я створив цю картину, названу мною спершу просто «Портрет на ясені», а потім — «Портретом убивці собак». Але чи був то насправді портрет того дивного убивці нещасних тварин, чи мені просто привидівся образ невідомо кого, я теж не знав.

— Тримайтеся міцніше, Платоне Васильовичу, — сказала Люба, коли я закінчив розповідь. — Це я організувала убивство собак у Густому Лузі.

Мабуть, у мене був надто спантеличений вигляд, бо вона не стрималася і засміялася.

— Навіщо? — видихнув я.

Відповіді я не дочекався. «Чи ж є вона, ця відповідь?» — подумав я. Люба мовчала. «Ця проклята відповідь», — подумав далі я. Мусив би щось говорити, чимось розрядити атмосферу, чимось зарадити мовчанню, що поглинало нас обох, але слів у мене не було. Не знаходилося цих необхідних слів. Наче заморозилося в мене піднебіння і кудись подівся мій щойно пересохлий язик.

Моя спантеличеність, ошелешеність росла, і це, напевно, відбивав до краю розгублений вираз обличчя (наче в ідіота, який раптом дізнався, що він геній, вже потім з іронією подумав я), бо Люба поглянула досить занепокоєно.

Потім вона все ж почала говорити. Спочатку зміст всього того, що вилітало з її чудових, ледь примхливих вуст, не діставався моєї свідомості. Графиня? Яка графиня? При чому тут графиня?

Маленька Люба сиділа переді мною і щось зосереджено малювала. Вона знала, що від того малюнка залежить її подальша доля. Завдання, щойно дане Любі, називалося «Етюд по пам’яті». Я дивлюся крадькома, як моя учениця мружить лоба, як виростають на картоні обриси якогось чудернацького дерева. Пізніше виявиться, що така розкарячкувата сосна справді росте на схилі кар’єру, де колись добували щебінь. Я тоді не повірив, що така сосна існує десь у природі, кричав, що Люба її собі нафантазувала. Насправді (це я зрозумів пізніше) я ревнував свою ученицю до вміння, саме її вміння фантазувати. Чи вірю я їй тепер?

Я мусив їй вірити. Хоч те, що розповіла Люба, було й незвичне, і гірке для мене. А розповідала вона про своє захоплення графинею Венцеславою Ловигою. Воно почалося колись із портрета графині, який висить в нашому міському музеї. Як це захоплення переросло в пристрасть, стало манією її життя. Дещо про її пошуки я вже знав із матеріалів, які дав мені Дмитро Харитонович, директор музею. Про її листування з нащадками роду Ловиг. Про її реконструкцію подій, які були в нашому містечку у вісімнадцятому столітті, десь із року 1739-го, коли старий граф Роман Ловига незадовго до своєї смерті призначив управителем маєтку Зигмунта Корвінського, того самого, який став першим чоловіком Венцеслави, і до року 1778, коли графиня Ловига померла, нібито вбивши перед тим свого чоловіка, який зник невідомо куди.

Люба була переконана, що Венцеслава не вбивала Едварда Ловигу. Зрештою, вона була навіть не захоплена, а начеб закохана в графиню, поступово ця закоханість переросла у переконання, що і вона повинна спробувати відтворити у своєму житті те, що вже пережила колись реальна Венцеслава Ловига.

Ось тут і згодився давній, несподівано знайдений рецепт суміші, яка паралізувала собак. Люба вичислила й рік, коли нібито мала бути наступна епідемія вбивства собак у Густому Лузі. Якщо попереднє масове вбивство було 1762 року, а те, що було перед ним, 1526 року, то різниця між ними складала 236 років. Отож, наступне масове вбивство мало бути 1998 року. Лишалося знайти вбивцю, казала Люба. І вона його знайшла, закохала в себе, допомогла виготовити суміш і навіть брала участь у першому вбивстві нещасної собаки, аби переконатися, що суміш діє.

Я сидів і слухав, наче паралізований. Не сама страшна суть почутого приголомшила мене, а швидше те, як просто, невимушено, мовби йшлося про геть звичайні речі, розповідала мені Люба. У якусь мить здалося, що мороз, який пробіг по спині, скував усе моє тіло. Я летів у страшну безодню.

— Який ви нажаханий, Платоне Васильовичу, — сказала Люба. — Незвично таке слухати з вуст своєї учениці?

— Незвично? — перепитав я. — Авжеж, незвично. Ти не жартуєш?

— Потерпіть трохи, — сказала вона. — Або краще вип’ємо, тоді й продовжу.

Ми випили ще. Я подумав — а чи не стала вона алкоголічкою? Люба тим часом