Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Що ж до котів, то їхня родина значно зросла, як ви пам'ятаєте, і мені навіть доводилося час від часу відстрілюватися від їхніх набігів, бо вони тільки й чекали, щоб пожерти всі мої запаси харчів. Коли дві домашні кицьки, перевезені ще з корабля, повмирали, я поступово почав відучувати котів від свого помешкання, щоб вони звикли до дикої волі, — я їх зовсім не годував і відлякував від оселі. Нарешті коти повтікали в ліс, окрім кількох домашніх улюбленців. Якщо в них народжувалися кошенята, мені доводилося їх топити. А старші коти були мені справжньою родиною.

До того ж я завжди тримав побіля себе кількох козенят, яких годував з рук. Я завів іще двох папуг, навчив їх розмовляти, і вони дуже гарно кликали мене на ім'я: «Робіне Крузо!» — проте їм не зрівнятися було з Полем — я не вклав у їхнє навчання стількох зусиль і стільки душі, яку навчання Поля. Ще біля мене прижилося кілька морських птахів, породи яких я не знав; їх я упіймав на узбережжі та підрізав їм крила, щоб не втекли. На подвір'ї в мене буяв зеленню живопліт, що неймовірно розрісся з малих тичок, тож птахи оселилися на деревах і знаходили там собі поживу, а я радів собі з того.

Якби не постійний острах перед дикунами-людожерами, я міг би сказати, що повністю вдоволений життям і не прагну нічого міняти. Та не так сталося, як гадалося. Хто б не читав моєї чудернацької історії, не зможе не зробити з неї отакого висновку: як часто в житті зло, від якого ми щосили намагаємося відгородитися, якого так жахаємося, коли нам доведеться з ним зіткнутися, стає запорукою нашого спасіння з пастки, в яку потрапили, — дверима, крізь які ми виходимо на волю! На прикладі власного життя я можу навести чимало таких випадків, та найбільш яскравою ілюстрацію були останні роки мого самотнього життя на острові.

Був грудень двадцять третього року мого перебування на острові. То був саме час літнього сонцестояння (зимою цю пору року я б ніяк не наважився назвати) — час, коли я збирав урожай і змушений був довгі години перебувати поза межами безпечної своєї оселі в полях. Одного разу я вийшов із дому рано-вранці, ще й на світ не бралося, і з подивом помітив вогник багаття на березі — милі за дві від мене в напрямку саме тої частини острова, куди, я помічав, коли-не-коли навідуються дикуни, але цього разу, на мій жах, значно ближче до мого мешкання.

Я страшенно перелякався, помітивши вогник, і завмер на узліссі, не наважуючись вийти з-за дерев — а раптом наштовхнуся на когось? Та в нутрі моєму все кипіло й вирувало: а що, як дикуни, вештаючись островом, натраплять на хлібне поле — вижате чи ні, або на якісь інші сліди чину моїх рук — тоді вони безперечно мають зробити висновок, що на острові мешкають люди, і не заспокояться, поки не знайдуть мене. Роздрочений такими думками, я хутко повернувся в мою твердиню, заліз усередину й забрав драбину, та й загалом постарався всьому навколо надати якомога дикішого і природнішого вигляду.

Далі я підготувався до відсічі: зарядив увесь наявний арсенал зброї (так я називав свої мушкети, котрі тримав у бійницях огорожі, а також пістолі) та постановив відбиватися до останнього подиху, сподіваючись тільки на милість небес, які не полишать мене беззахисним, якщо я щиро молитиму Бога про визволення з рук варварів. Дві години я так просидів, допоки мені терпець урвався і я подумував здійснити вилазку назовні — розвідати що і як, бо не було у моїй твердині шпигунів, яких можна було би вислати у ворожий табір.

Ще трохи почекавши, роздумуючи про можливі кроки, я дійшов до такого стану, коли вже не міг всидіти на місці, не знаючи, що відбувається на острові. Тоді я приставив драбину до валу, видерся на уступ, про який уже розповідав, а далі притулив драбину до пагорба й видряпався на самий його вершечок, дістав підзорну трубу, що її навмисне прихопив із собою, влігся на живіт просто на землі й почав оглядати місцевість. І миттю я побачив щонайменше дев'ятьох голих дикунів, які всілися на березі довкруж багаття — його вони запалили аж ніяк не для того, щоб зігрітися, бо стояла страшенно спекотна погода, — либонь, збиралися підсмажити звичайну варварську страву — людське м'ясо, яке привезли з собою, вже не знаю, живим чи мертвим.

На березі носами з води стирчали два каное. Був саме відплив, і мені здалося, що люди чекали припливу, аби нарешті забратися геть. Уявіть собі моє збентеження, коли я побачив, що дикуни перемістилися майже на моє узбережжя, так близько до моєї оселі! Але, поміркувавши, я згадав, що вони причалюють до острова під час відпливу, і трохи заспокоївся: я можу спокійно ставати до звичної роботи під час припливу, якщо побачу, що на березі ніхто не висадився раніше. Закарбувавши собі це спостереження, я потім завжди дотримувався обережності, коли вирушав працювати в поле.

Сталося так, як я собі й уявляв: щойно зі сходу почала прибувати вода, всі дикуни заскочили в човни, й повеслували геть. Забув сказати, що перед тим вони з годину танцювали довкола вогню — це було очевидно з їхніх рухів і жестів, які я добре роздивився в підзорну трубу. Я точно бачив, що були ці люди цілком голі, не мали навіть листочка, щоб затулитися, але здалеку я не розрізнив, були то чоловіки чи жінки.

Тільки-но я помітив, що вони забралися, як узяв на плечі дві рушниці, за пояс заткнув два пістолі, збоку повісив шаблюку без піхв і щодуху помчав до пагорба, з якого сьогодні вперше уздрів непроханих гостей. Дістався я туди години за дві, не швидше — з усією-то амуніцією на собі! — і побачив, що на узбережжі побували ще три каное: зараз усі п'ять гойдалися в морі, наближаючись до великої землі.

Жахливе видовище вразило мене, коли я спускався до узбережжя, — дикуни залишили по собі страшні сліди перебування — кров, кістки, шматки людського м'яса, які перед тим залюбки пожирали тут-таки, біля вогнища. Відраза переповнила мене так, що знову обсіли думки, як би то наступного разу винищити до ноги всіх людожерів, скільки б їх не припхалося на острів! Очевидно, дикуни не надто вчащали на острів,