Читати книгу - "Буба : мертвий сезон"

Дівчина відхилила комір куртки, і Клеменс угледів намисто. Ніби таке звичайне, але під колір Бубиних очей, і вже це було дивовижним. До того ж, воно так гарно прикрашало струнку дівочу шию. Та ще й зігрівало душу.

— Мені б хотілося, щоб ви користувалися цим подарунком так часто, як я вашим, — сказала дівчина й цмокнула Клеменса в шорстку щоку.

Попрощавшись із Клеменсом, вона залишила його з пакунком, котрого той торкався, наче скарбу, закоцюблими й почервонілими від морозу пальцями. І хоча від дому її відділяло кільканадцять метрів, дівчина відчула запах сушених грибів і ніби побачила Бартошову, схилену над стільницею.

Як це я сказала панові Клеменсу? Що ми можемо робити одне одному подарунки, якщо бодай трохи любимо одне одного… А якщо так, то навіщо морочити дідусеві голову? Адже я люблю Мілоша. І засніжена стежка додому начебто вкрилася білими пелюстками троянд…

ВЕСІЛЬНЕ ПЛАТТЯ ДЛЯ СУПЕРМЕНА

У «Брудзеві» було порожньо.

— Почуваюся жахливою неробою. Завтра свят-вечір, а я собі розважаюся, — зітхнула Буба.

— Мої батьки навіть зраділи, що я вшився, — заявив Сирота. — Минулого року я ненавмисне вирубав їм струм на всі свята. Так що вони мене відтоді звільнили від домашніх обов’язків.

— Непогано! — засміялася Агата. — Якщо ти й в Америці щось таке втнеш, то в темряві навіть додому не потрапиш!

— Потраплю. До вас завжди знайду дорогу, — ледь зашарівся Стась.

— А ось і я! — погукав від дверей Мілош. Був задиханий, але настрій мав пречудовий. — Бубо, суперкласна ідея зібрати тут друзів! Усі на місці?

— Почекаймо ще на декого. Сподіваюся, ви мене зрозумієте… Я запросила Йольку. Просто така нагода…

— Йольку? — здивувався Мілош. — Ми ж збиралися погомоніти, а всім відомо, що вона із цим не має нічого спільного.

— Я подумала, що нехай посидить з нами, Йолька не заважатиме, зате їй буде приємно. Вона така пригнічена, самотня і… нещасна.

— Мабуть, перукар або косметолог завинили, — засміявся Сирота. — Важко буде повернути її до тями після такого шоку.

— А може, то через якусь дурницю? Ніготь зламала чи не сподобався рінгтон в мобільнику? — покепкував Мілош.

— Ні, йдеться про її… хлопця.

— Отого здоровила? Із крутою тачкою?

— Яким би він не був, сів до в’язниці, а Йолька залишилася сама.

— Якби мені довелося вибирати між Йолькою й цюпою, я б краще сидів, — зізнався Мілош.

— Буба має рацію, — утрутилася Агата. — Ніхто не гине за її спокусливими шмотками, але нині переддень свят, давайте обійдемося без прикрощів. Краще приготувати носовички, щоб було чим втирати невтішні сльози.

— Усім привіт! — на порозі «Брудзя» стояла Йолька. — Ну, чого так повитріщалися? — глянула вона на приголомшену четвірку. Із фарбованим чорним волоссям, сміливим макіяжем і в шовковій блузці Йолька нагадувала Бубі помолоділу й схудлу Маньчакову.

— Я лише на хвилинку, бо на мене чекає Кароль, — щебетала вона, легенько торкаючись своєї нової зачіски кольору чорного дерева. — Я б посиділа, але щиро кажучи, усе це пашталакання про святкові традиції вважаю ідіотизмом, і в мене немає часу слухати ваші дитячі жартики. Ой, зовсім забула! Ми з Каролем їдемо на лижі! До того ж, там є басейн, і я можу взяти ті два купальники, придбані для поїздки на цю… як її…

— Рив’єру, — замогильним голосом підказав Сирота.

— От-от. І добре, що я туди не поїхала, бо Кароль бачив цю Рив’єру з пташиного польоту…

— Звідки бачив? — негайно поцікавився Мілош.

— Кароль — пілот літака, — Йолька гордовито роззирнулася довкола. — Так-от, він її бачив, і каже, що нічого особливого, шкода марнувати час… Сорі, але й мені шкода часу. Невдовзі виїжджаємо, а мусимо ближче познайомитися…

Йолька надіслала всім повітряний поцілунок унизаною перснями ручкою й зробила крутий пірует на своїх височезних шпильках.

— Така нещасна, — зітхнув з удаваним співчуттям Мілош.

— А яка самотня! — докинув Сирота.

— Не кажучи вже про те, що абсолютно пригнічена, — закінчила Агата, і всі із зацікавленням глянули на Бубу.

— Ну, що ж… — зітхнула та. — Це була данина традиції. Невеличка новорічна вистава для… наївних.

— У мене є ідея, — запропонувала Агата, готова забути Йольку з її Каролем і басейном. — Давайте умовимося, що завжди зустрічатимемося перед свят-вечором. Щороку. Незалежно, яка кого спіткає доля.

— А якщо Сирота залишиться в Штатах? — засумнівався Мілош.

— Тоді ми зможемо побачити його за допомогою камери. Поставимо на його місці комп’ютер і будемо разом.

— Не залишуся я там! — запевнив Стась, запихаючись піцою. — Там погано годують, і немає таких божевільних, як ви.

— Ото було б чудово, — Буба замріялася. — Уявіть, нам по вісімдесят, а ми втікаємо з будинку для пристарілих на наше побачення!

— Приєднуюся, — утішився Мілош. — Може, мені вдасться повернути Бубу, якщо кожного року перед Святвечором нагадуватиму їй про мої почуття, — зітхнув він, і дівчина зашарілася.

— Припини, бо більше не прийду, — пригрозила Буба й поклала перед ним невеличкий згорток.

І всі, як за командою, сягнули до своїх рюкзаків, і за мить столик перетворився на крамничку з подарунками.

— Це мені?

— І мені!

— Дяки, Бубо!

— Ой, Сирота, спасибі!

— Мілоше, справді? Звісно, розгорну лише завтра!

— Слухайте, усі розгорнемо завтра! А в перший день свят запрошую вас до Котанського гаю. Прогулянка нікому не завадить, особливо Сироті, бо в нього вже живіт, як у слона.

Жартуючи й незлостиво передражнюючись, друзі поверталися додому. Мілош поцілив Бубу величезною сніжкою й зробив невинне обличчя. Агата запропонувала Сироті потримати його рюкзак, а той, розмовляючи англійською по мобільному й забувши про все на світі, ускочив у трамвай, що саме під’їхав.

— Ой, Стасю, ти як Ейнштейн! — реготали з нього дівчата й Мілош, вручаючи хлопцеві рюкзак на наступній зупинці.

— Це неймовірно, — несподівано зізнався Стась. — Щойно відбулася наша перша передсвяткова зустріч, а я вже чекаю наступного року. Це свідчення того, що я старію!

— Веселих свят!

— Вдалих!

— І щоб швидко минули, а ми пішли разом до гаю!

— І щоб були… спокійні, — додала Агата.

— Так, спокійні…

* * *

— А тут, — мама показала на край столу, — як і щороку поставимо ще одну тарілку для гостя. Ким би він не був, — великодушно додала вона.

— Не може бути, щоб отак, у переддень свят-вечора, — скривилася пані Марися, почувши сигнал домофона. Але ні в кого не залишалося жодних сумнівів, що унизу стоять Маньчаки.

— Ти щойно сказала «ким би він не був», — нагадала Буба.

— Але я не мала на увазі Маньчаків!

— Вони живуть за іншим календарем, — виправдовував своїх бриджевих партнерів дідусь.

— Я теж, — покепкував тато. — У мене нині початок Великого посту!

— Усі