Читати книгу - "Бог Світла"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Але ж у цьому тілі нас двоє!
— Твоя правда… Раптом тіло буде знищено, я заберу тебе з собою, обіцяю. Я вже підсилив вогонь твоєї сутності — так само, як це було зроблено колись з моїми родаками. Якщо це тіло загине, ти житимеш далі як ракшас. Наш народ теж носив колись тілесну плоть, і я не забув іще мистецтва зміцнення і вивільнення внутрішнього вогню від плоті. Я вже зробив це для тебе, отож не бійся.
— Дякую, що й казати.
— Рушаймо ж тепер на Владику Вогню й загасімо його!
Покинувши княжі покої, вони спустилися вниз. Глибоко в підземеллі, ув’язнений у власній катівні, стогнав уві сні князь Відегха.
Вони вигулькнули з дверей, схованих за драпіруванням позаду трону. Відгорнувши завісу, вони побачили величезну залу порожньою — коли б не люди, що марили в присмерковій сутіні гаю, та не прибулець, який стояв посеред зали, схрестивши на грудях руки, і в правій, обтягнутій білою рукавицею, стискав срібний жезл.
— Бачиш, як він стоїть? — сказав Сіддхартха. Він цілком покладається на власну силу — і має рацію. Це Агні, один з Локапалів[36]. Він здатний зазирнути крізь чистий простір за самісінький небокрай і роздивитися там усе, мов на власній долоні. І здатний дотягтися до того, що бачить. Подейкують, якоїсь ночі він навіть поскородив місяці отим своїм жезлом. Досить йому лише доторкнутися руків’ям жезла до контакту в його рукавиці — і назовні вихлюпнеться Всесвітній Вогонь, засліплюючи всіх нестерпним блиском, знищуючи матерію та розсіюючи енергію, що трапляться йому на шляху. Не пізно ще відступити…
— Агні! — почув він, як кричать його уста. — Ти домагався зустрічі з тим, хто тут править?
Чорні лінзи обернулись до нього. Губи Агні скривила посмішка, вона щезла, щойно він заговорив:
— Я знав, що знайду тебе тут, — промовив він гугнявим пронизливим голосом. — Тобі набила оскому вся ота святість, ти не втерпів, тим-то й пустився берега, га? Як же тепер тебе величати — Сіддхартха, Татхагатха, Магасаматман — чи просто Сам?
— Дурню, — почулося у відповідь, — той, кого ти знав як Приборкувача Демонів і під усіма іншими найменнями, тобою названими, — нині сам приборканий. Тобі випала честь звертатися до Тараки, вождя ракшасів, володаря Пекельного Колодязя.
Щось клацнуло, і лінзи зробились червоними.
— Так, тепер я відчуваю істину твоїх слів, — сказав Агні. — Явно видно демонічну одержимість. Цікавий випадок і, безсумнівно, складний.
Він здвигнув плечима й додав:
— А проте, я залюбки порішу обох — і того, й того.
— Ти так гадаєш? — спитав Тарака і змахнув поперед себе руками.
І одразу загуркотіло, з підлоги миттю виріс чорний ліс, поглинув постать, що там стояла, обплівши її чорним, немов покорченим од болю, віттям. Гуркіт не вщухав, і підлога в них під ногами осіла на кілька дюймів. Згори почулися скрип і тріск розколотого каміння, посипалися пил і гравій.
Та зненацька зблиснув сліпучий спалах світла — і пощезали всі дерева, лишивши по собі лише низькі пеньки та чорні плями згарища на підлозі.
Розкололася і з оглушливим гуркотом упала стеля.
Відступаючи назад через ті самі двері поза троном, вони побачили, як постать, що й далі стояла посеред зали, підняла в себе над головою жезл і окреслила ним ледь помітне коло.
Догори шугнув конус сліпучого сяйва, і все, чого він торкався, розчинялось без сліду. На устах Агні так само грала посмішка, а згори зливою падало величезне каміння, не зачіпаючи його.
Гуркіт тривав, затріщала підлога, схитнулися стіни.
Вони хряснули за собою дверима, і Самові запаморочилось у голові, коли вікно, що видніло в кінці коридора, майнуло повз нього.
Вони мчали геть і вгору, у піднебесся, в тілі Сама щось поколювало й булькало, так наче весь він був з рідини, крізь яку пропускали електричний струм.
Озираючись назад зором демона, який міг бачити одразу у всіх напрямках, Сам помітив, як здаленіло Паламайдсу, змаліло до розмірів картини, яку, здавалося, можна взяти в рамку й почепити на стіну. На високому пагорбі в центрі міста розвалювався палац Відегхи, і величезні спалахи світла, немов дзеркальні відображення блискавок, шугали з руйновища в небо.
— Ось і маєш відповідь, Тарако, — озвався він. — Чи не вернутися нам назад та ще раз випробувати його силу?
— Я повинен був переконатися, — відповів демон.
— А тепер дозволь мені ще раз тебе застерегти. Я не жартував, коли сказав, що він може бачити все аж до самісінького небокраю. В разі він хутко вивільниться з-під усіх тих уламків і зверне погляд у наш бік, то одразу засіче нас. Я не думаю, що літаєш ти швидше за світло, отож ліпше тримайся нижче, ховаючись за Нерівностями рельєфу.
— Я зроблю нас невидимими, Саме.
— Очі Агні бачать далеко поза межами людського сприйняття червоної та фіолетової сфери спектра.
І тоді вони, не гаючи більше часу, знизились. Перед тим Сам устиг ще помітити: від палацу Відегхи в Паламайдсу тільки й лишилася хмара пилу, що досі клубочилась над сірими схилами пагорбу.
Мов смерч неслися вони на північ, усе далі й далі, аж поки розкинулося під ними гірське пасмо Ратнагарі. Вони підлетіли до гори, званої Чанна, ковзнули повз її вершину і приземлилися на скелястому виступі коло розчахнутих навстіж дверей у Пекельний Колодязь.
Вони ввійшли туди і зачинили за собою двері.
— Нас наздоженуть, — промовив Сам, — і навіть Пекельний Колодязь не витримає облоги.
— Які ж вони впевнені у власних силах, — здивувався Тарака, — прислали тільки одного!
— Тобі здається, що впевненість ця невиправдана?
— Ні, — відповів Тарака. — Ну а той Червоний, про якого ти розповідав, що він випиває очима життя? Хіба ти не вважав, що вони радше пошлють Владику Яму, а не Агні?
— Так, — погодився Сам, спускаючись разом із ним дорогою до колодязя. — Я був певен, що він гнатиметься за мною, і досі мене не покидає відчуття, що наміру свого він не облишить. Коли ми бачилися востаннє, я добряче йому насолив. Відчуваю, він усюди гнатиметься за мною, наступаючи на п’яти. Хто зна, може, цю мить він уже чатує на мене в засідці на дні Пекельного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог Світла», після закриття браузера.