Читати книгу - "Лялька"

— Зроблю.

— От і гаразд, дякую… Мені здається, йому буде легше спочивати під каменем, який чув наші розмови й бачив наші сльози. Ах, як тяжко все те згадувати… А напис, знаєш, який зробиш? — мовила вона далі. — Коли ми розлучались, він залишив мені кілька рядків з Міцкевича. Ти їх, певне, колись читав:

Мов тінь: чим довший шлях її спітка,

Тим ширший круг затьмить вона собою,

Отак про мене й пам’ять: утіка

Й тебе все більш пойма жалю габою…[39]

«Яка це щира правда!.. Хотілося б якось увічнити ft колодязь, котрий мав нас поєднати…

Вокульський здригнувся, він дивився кудись у простір широко розкритими очима.

— Що з тобою? — запитала удова.

— Нічого, — відповів він, усміхнувшись. — Смерть заглянула мені в вічі.

— То не дивно: вона кружляє коло мене, старої, отож мої сусіди її й бачать. Ну, то зробиш, про що я прошу?

— Зроблю.

— Приходь же до мене після свят і… взагалі заходь якнайчастіше. Може, трохи понудьгуєш, але зате й я, недолуга, чимось тобі стану в пригоді. А тепер іди вже собі вниз, іди…

Вокульський поцілував її в руку, а вона його кілька разів у голову, потім торкнула гудзик дзвінка. Увійшов слуга.

— Проведи пана в зал, — звеліла вона.

Вокульський немов учадів. Не знав, куди йде, не пам’ятав, про що вони говорили з удовою. Відчував тільки, що перебуває в якійсь круговерті великих кімнат, старовинних портретів, тихих кроків, невловимих пахощів. Навколо нього були коштовні меблі, люди, сповнені вишуканої делікатності, про яку він ніколи й не мріяв, а над усім цим, немов поема, підносились пройняті слізьми й зітханнями спогади старої аристократки. «Що воно за світ?.. Що за світ?..»

Однак йому чогось бракувало. Він хотів ще раз поглянути на панну Ізабеллу. «Иу, побачу її в залі…»

Лакей відчинив двері в зал. Всі голови знов повернулись в його бік, а гомін розмов ущух, як шум одлітаючого птаства. Настала хвилина тиші, коли всі дивились на Вокульського, а він нікого не бачив і тільки гарячковими очима шукав блідо-блакитної сукні. «Тут її нема», — подумав він.

— Ви тільки подивіться, він навіть не помічає вас!.. — насмішкувато прошепотів дідок з сивими бакенбардами. «Вона, мабуть, у другому залі», — казав сам до себе Вокульський.

Він побачив графиню і підійшов до неї.

— Ну що, закінчилась ваша нарада? — спитала графиня. — Правда, яка вона мила людина?.. В її особі ви маєте велику приятельку, не більшу, правда, ніж я. Зараз я вас відрекомендую… Пан Вокульський!., — додала вона, звертаючись до дами в брильянтах.

— Я одразу приступаю до справи, — промовила дама, згорда дивлячись на нього. — Нашим сиріткам потрібно кілька сувоїв полотна…

Графиня трохи почервоніла.

— Лише кілька?.. — перепитав Вокульський і подивився на брильянти гордопишної дами, за які можна було купити кілька сот сувоїв найдорожчого полотна. — Після свят, — додав він, — я матиму честь надіслати вам, графине, полотно…

Він уклонився, немов прощаючись.

— Як, ви вже залишаєте нас? — спитала трохи збентежена графиня.

— Але ж який він нахаба! — промовила дама в брильянтах до своєї приятельки з страусовим пір’ям.

— Дозвольте з вами попрощатися й подякувати за честь, яку ви мені виявили!.. — сказав Вокульський, цілуючи графиню в руку.

— Тільки до побачення, пане Вокульський, правда ж?..

У нас з вами буде ще багато спільних справ.

В другій вітальні панни Ізабелли також не було. Вокульський занепокоївся. «Мушу ж я на неї ще раз глянути, — подумав він. — Хто його знає, чи скоро трапиться ще така нагода…»

— А, он ви де! — гукнув до нього князь. — Я вже знаю, яку змову ви вчинили з паном Ленцьким. Спілка для торгівлі зі Сходом — прекрасна ідея! Ви повинні прийняти до неї й мене. Нам треба познайомитися ближче… — Бачачи, що Вокульський мовчить, він додав: — Я настирливий, пане Вокульський, правда ж?.. Але вам нічого не поможе: ви мусите зблизитися з нами — ви й інші люди вашого кола, — і ми підемо разом. Ваші фірми — ті самі герби, а наші герби — ті самі фірми, які гарантуватимуть сумлінність у провадженні справ…

Вони потиснули один одному руки, і Вокульський щось відповів, але що саме не пам’ятав. Його занепокоєння все зростало — панни Ізабелли ніде не було.

— Може, вона там, далі, — схвильовано прошепотів він, прямуючи в останню вітальню.

По дорозі його перехопив пан Ленцький і заговорив з незвичайною сердечністю:

— Ви вже йдете? Ну, до побачення, дорогий пане Вокульський! Отже, після свят у мене перше засідання, і з божою поміччю почнемо. «Нема її!» — думав Вокульський, прощаючись з паном Томашем.

— А знаєте, — шепотів Ленцький, — ви зробили справжній фурор. Графиня не знає, де дітись від радості, князь тільки про вас і говорить… Та ще той випадок з пані Заславською… Взагалі… чудово!.. Про кращий дебют нічого було й мріяти…

Вокульський стояв уже в дверях. Він ще раз оглянув зал осклілими очима і вийшов з розпачем у серці. «Може, треба б повернутись та попрощатися з нею?..

Адже вона заступала господиню…» — думав він, повільно йдучи вниз сходами.

Почувши шелест сукні на верхній площадці, він здригнувся. «Вона…»

Підвів голову й побачив даму в брильянтах.

Хтось подав йому пальто. Вокульський вийшов на вулицю, заточуючись, мов п’яний. «Що мені з блискучого успіху, коли її там нема?»

— Карету пана Вокульського! — гукнув з ганку швейцар, побожно стискаючи в кулаці три карбованці. Сльозливі очі і трохи захриплий голос свідчили, що цей громадянин навіть на своєму відповідальному посту віддав належне першому дню свят.

— Карету пана Вокульського!.. Карету Вокульського!..

Вокульський, під’їжджай!.. — гукали кучери, що стояли коло ганку.

Серединою Алеї повільно рухались два потоки екіпажів і карет — в бік Бельведера і назад. Хтось з пасажирів помітив Вокульського на тротуарі і вклонився йому.

— Колега, — шепнув Вокульський і почервонів.

Коли під’їхав його екіпаж, він хотів був сісти, але передумав.

— Їдь собі додому, — сказав він кучерові, даючи йому на пиво.

Екіпаж од’їхав до міста, а Вокульський змішався з натовпом і пішов в бік Уяздовського майдану. Він повільно йшов і придивлявся до проїжджаючих. Багатьох з них він знав. Он шкіряник, який достарчає йому свої вироби, їде з грубою, як бочка, жінкою і гарненькою дочкою, яку хотіли за нього сватати. Он син м’ясника, який колись достарчав ковбаси в магазин Гопфера. А он багатий тесля з численною