Читати книгу - "Блакитний Замок"

доглядала його, в глибині серця боячись, що це запалення легень. А от всі застуди Валансі, схоже, проминули разом зі старими місяцями. Яке щастя, — вона ж навіть Мазі Редферна не мала. Колись передбачливо купила пляшку в Порті, та Барні гнівно шпурнув ті ліки у бік замерзлого Міставіс.

— Не принось більше сюди тої чортівні, — коротко наказав він. Це було вперше і востаннє, коли він заговорив з нею сердито.

Вони вирушали у довгі подорожі по вишукано-елегантних зимових лісах та срібних джунглях замерзлих дерев — і скрізь знаходили красу.

Часом видавалося, що вони замандрували у казковий світ кришталю та перлів, так біліли й сяяли галявини і озера, і небеса. Повітря було таке свіже і чисте, що аж наполовину п’янке.

Якось вони захоплено завмерли біля входу у вузьку прогалинку між березами. Кожна вітка і пагін були обсипані снігом. Підлісок вздовж березової смуги виглядав наче мармурові фігурки лісових ельфів. Тіні, відкинуті блідим сонцем, були просвітлено-легкими.

— Ходімо звідси, — сказав Барні, обернувшись. — Не можемо вчинити святотатства, забрівши туди.

Одного вечора вони знайшли на старій галявині замет, що надзвичайно скидався на прекрасний жіночий профіль. Коли підійшли ближче, то схожість зникла — як у легенді про Замок Святого Іоанна. Коли дивилися ззаду, — замет виглядав як безформенна снігова кучугура. Але з правильної відстані і під правильним кутом зору він був таким виразно-досконалим, що, коли вони несподівано побачили, як він виблискує на темному тлі ялин під промінням зимового призахідного сонця, то обоє аж скрикнули від подиву. Низьке благородне чоло, прямий класичний ніс, губи, підборіддя і лінія щоки змодельовані так, немов якась древня богиня позувала скульптору, і груди такої холодної повної чистоти, наче створені самим духом зимового лісу.

— «Одвічна красота і Греції, і Риму — спів, колір, мудрість постають тут зримо[52]», — процитував Барні.

— І подумати, що жодні людські очі, окрім наших, не бачили і не побачать цього, — шепотіла Валансі, яка інколи почувалася так, ніби опинилася у світі Джона Фостера. Озираючись довкола, вона згадала деякі уривки, відмічені нею в новій книжці Фостера. Барні привіз їй ту книжку з Порту під умовою, що сам він не буде ні читати її, ні слухати.

«Відтінки барв зимового лісу надзвичайно тонкі й невловимі, — згадала Валансі. — Коли короткий день змінюється підвечір’ям, і сонце доторкається до вершин пагорбів, то здається, що весь лісовий огром опановують не кольори, а духи кольорів. Насправді немає нічого, окрім чистої білизни́, але на схилах — в долинах і вздовж нерівного краю лісу ми помічаємо чарівний блиск троянд і фіалок, опалів та геліотропів. Ми відчуваємо цей відтінок, але, досить нам придивитися до нього, як він щезає. Лише легкий погляд краєм ока може зауважити його схованку там, де ще хвилю тому була тільки бліда чистота. Справжній колір з’являється на мить лише тоді, коли сідає сонце. Тоді червонаві смуги лягають на сніги, багрянять пагорби та річки, спалахують полум’ям на верхів’ях сосен. Всього лише кілька хвилин преображення і одкровення — і все щезає»

— Цікаво, чи Джон Фостер не проводив колись зими у Міставіс? — казала Валансі.

— Не схоже, — глузував Барні. — Люди, що пишуть такі нісенітниці, зазвичай роблять це у теплих домах на міських вулицях зі смогом.

— Ти надто суворий до Джона Фостера, — картала його Валансі. — Ніхто не міг би написати того маленького абзацику, що я його читала минулої ночі, якби спершу цього не побачив, — і ти це знаєш.

— Я не слухав, — похмуро відповів Барні, — Я ж тобі казав, що не буду.

— То маєш можливість послухати його зараз, — наполягала Валансі. Вона змусила його зупинити свої снігоступи і вислухати те, що вона повторювала.

«Стара Мати-Природа — це рідкісний художник, який працює „для радості праці“, а не через дух марнославства. Сьогодні смерекові ліси є симфонією зелені й сірості, настільки тонких, що ми не можемо сказати, де один відтінок переходить в інший. Сірий стовбур, зелений сучок, сіро-зелений мох над білою, сіро-тінною поверхнею. А все-таки стара циганка не любить безпросвітної монотонності. Вона мусить мати кольоровий пунктир. Гляньте. От відламана засохла смерекова гілка червоно-коричнево гойдається посеред мохової бороди».

— Боже милостивий, чи ти напам’ять вивчаєш усі книги того хлоп’яги? — скривився Барні і пішов собі.

— Книги Джона Фостера — це все, що зберегло мою душу живою за останні п’ять років, — запевнила Валансі. — Ой Барні, глянь на ту вишукану снігову філігрань у тріщинах на стовбурі старого в’яза.

Дійшовши до озера, вони змінили снігоступи на ковзани і поїхали додому. На диво, Валансі, ще малою школяркою, навчилася їздити на ковзанах на ставку за дірвудською школою. Вона ніколи не мала власних ковзанів, але інколи хтось із дівчаток їй позичав — і видавалося, що вона вже з природи це вміє. Якось дядько Бенджамін пообіцяв їй пару ковзанів на Різдво, але, коли Різдво настало, подарував їй калоші. Ставши дорослою, вона вже на ковзанах не їздила, але старі навички швидко повернулися. Вони з Барні славно проводили час, коли мчали по білих озерах повз темні острови з німими зачиненими літніми будиночками. Сьогодні вони летіли вниз по Міставіс, обганяючи вітер, і збудження зарум’янило щоки Валансі. А в кінці дороги чекав її милий маленький дім, на сосновому острові, дах його покривав сніг, що виблискував у місячному світлі. Вікна пустотливо підморгували їй своїм блимаючим світлом.

— Як картинка з книжки, правда? — сказав Барні.

Вони мали прегарне Різдво. Без поспіху. Без метушні. Без гарячкових спроб звести кінці з кінцями. Без несамовитих зусиль, щоб нагадати, чи не вручала вона такий самий подарунок тій самій особі два Різдва поспіль. Без гарячкових покупок в останню мить. Без нудних сімейних «єднань», де вона сиділа, німа й неважлива. Без «нервових» нападів. Вони прикрасили Блакитний замок сосновими гілками, а Валансі зробила чудові зірочки з позлітки і повісила їх посеред зелені. Ще вона приготувала святкову вечерю, якій Барні віддав належне, а Щасливчик і Банджо обгризли кості.

— Країна, яка вирощує таких гусей, гідна найвищої поваги, — проголосив Барні. — Хай живе Канада! — І вони випили за Юніон Джек пляшку кульбабового вина, яке тітонька Джорджіана подарувала Валансі разом із покривалом.

— Ніхто не знає, — урочисто промовила тітонька Джорджіана, — коли виникне потреба трохи підкріпитися.

Барні спитав Валансі, що вона хотіла б дістати в подарунок на Різдво.

— Щось легке, грайливе і непрактичне, — відповіла Валансі, яка минулого Різдва дістала пару калош, а позаминулого — дві вовняні спідні сорочки з довгими рукавами. У ще давніші