Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Миша сидів, доїдаючи останні харчі, й думав про дерево. Оця берізка дуже йому придалася б. Із неї чимало чого можна зробити. Головне — стрункенька. Є один рівний стовбур і тоненькі гілочки обабіч. До сонця, бач, пнулася. А де ж його тут, сонце, знайдеш. Он які високі дерева навколо! От вона й пнулася. І така виросла гарненька. Тут не тільки намисто, багато чого вийшло б. А онде поруч із її пеньком іще одна — та й гарна ж! От із неї б…

А що як узяти цю берізку та на плече, та й повернутися додому. Мовляв, просто пішов вибирати матеріал для намистин. Ні. Все одно сміятимуться. Наче беріз немає навколо села. А цього Миша дозволити їм не міг. Не та він людина, з якої можна сміятися. Та й ніч насувається, засвітла до села все одно не дійти. Він уже приречений провести ніч отут — на цьому дубі. Миша відчув, що навалюється розпач. Сам себе загнав у глухий кут.

І тут під дубом, на якому він сидів, з’явилися три дрібні потворні істоти. Не більші за Марічку на зріст, вони справді нагадували дітей. Тільки не людських. Але й не звірячих. Казна-що, а не діти. Василько про таких нічого не розповідав.

— А цього се ти, дядьку, тута блудис? — спитало одне з них.

— Цього зо сну нас будис? — поцікавилося друге.

Якої вони заспівали

— Та вернеться він! — заспокоював усіх, особливо Помидору, Борода. — Куди дінеться? Коли це таке було, щоб під дощем уночі вийшов і не повернувся!

— Ви його не знаєте! — боролася Помидора. — Він гордий! Він не вернеться. Він загине.

— Якщо не вернеться, то напевне загине, — сказав Лисий. — Він у лісі як мале дитя. Ніколи далі городів не ходив.

— Так де ж його… той? — Вухань став на бік Бороди.

— Ніде, — жорстко відповів Опенько. — Шукати в лісі людину — як голку в копиці. А ще таку, як Миша, — то й поготів.

— Яку таку, як Миша? Яку таку? Ви на себе подивіться! Соромно згадувати! — Помидора знала, що її влада над Опеньком збережеться до тієї миті, коли вона все розповість про поранення старого. Але що ж ти вдієш із жінкою — що в голові, те й на язиці.

— А соромно — то й не згадуйте, — урвав її Лисий.

— Ага, не згадуйте! Старе вже, а сорому ніякого: дитині таке показувати — де це видано?

— Якій дитині? Що показувати? — розгубився Лисий.

— Замовкніть, Помидоро, бо я зараз не знаю, що зроблю.

— Якій дитині? Поясніть по-людськи! — Лисий спробував зупинити суперечку, хоча від такої звістки в нього ледве мову не відібрало.

— Якій-якій! Найменшій!

— Марічці?

— А то кому ж!

— Я тебе вб’ю! — промовив Опенько дуже тихо, але від цих тихих слів у всіх волосся стало дибки. Кожен відчув, що старий не жартує.

Запала тиша, яку за кілька хвилин порушив Лисий:

— Дядьку Опеньку, йдіть звідси, поки я вас не вбив.

Опенько навіть не зрозумів, про що вони всі подумали. Він просто відчув полегшення, що не треба нічого пояснювати. А що там Помидора пояснить без нього, йому вже було байдуже. Старий розвернувся й пішов геть.

Лисий провів його лихим поглядом і озирнувся на Помидору.

— То що ж там було, тітко Помидоро?

Та зрозуміла: якщо вона зараз розкаже правду, вся історія виявиться дрібного, не вартою виїденого яйця. І все зіпсує. Збрехати також було не на її користь. Рано чи пізно все відкриється, і тоді їй не відмитися. Вона опустила очі й промовила:

— Що було, те було. Нічого я вам не розповім. Хай він сам скаже.

— Ти давай не крути, як трясогузка гузном! — гаркнув Борода. — Кажи, що було!

— Я ж сказала, нічого не розповім, — і Помидора з викликом подивилася Бороді в очі.

— Ні, — сказав Борода. — Ти розповіси, а то збаламутила, всіх пересварила, а тепер — як хочете? Може, тобі таке паскудство нічого не важить, а мені важить. Кажи!

Помидора знов опустила очі.

— Ви підете шукати Мишу чи ні?

— Поки не скажеш, нікуди не підемо.

— Ну, ні то й ні, — тихо кинула Помидора й пішла додому.

Вона загалом була задоволена розмовою. Зрештою, трохи заспокоївшись, Помидора зрозуміла, що шукати Мишу — безглуздо. Де шукати? Хто шукатиме? А головне — навіщо? Кому він, Миша, потрібен? Вона ж зробила те, що від неї залежало. І тепер якщо Миша повернеться, у неї сумління чисте. А якщо не повернеться, то винна не вона — вони винні. І знову її сумління — чисте.

Лісові ігри

— Ви так пізно спали? Вечір надворі, — ні сіло ні впало відповів Миша.

— Ми спали цілу зиму. А ти нас осе лозбудив. А навісьо? — Одне дитинча нагадувало дівчинку, тільки колір обличчя мало геть синій. Чи, може, то так тінь на неї падала?

— А де ж це ви цілу зиму спали? — здивувався Миша.

Дітлахи, перезирнувшись, розсміялися з його недотумкуватості.

— Там, де мама нас поклала.

— А мама… — Миша намагався зайти з іншого боку, — вас поклала, значить?..

Діти знову засміялися. Але після цього навперебій почали розповідати:

— Звісно, мама!

— Вона нам м’якенько постелила!..

— Бо на камінні з спати твелдо!..

— А на баговинні не твелдо!

— А сцє вона нас лататтяцьком укливала.

— А цього ти тут сугаєс?

— А кого ти тут сукаєс?

Ох, не подобалися Миші ці дітлахи! Скачуть, сміються, верзуть щось несосвітенне, кривляються. Якби не діти, подумав би, що дражняться з нього… Ох, постріляти б їх треба. Тільки що ж стріляти — а як іще хтось більший тут десь ховається? В тому болоті, наприклад… Ні, краще почекати, не робити різких рухів. Чому я й досі живий, подумав утікач, бо ніколи не робив різких рухів.

— А де ж ваша мама? — навіщось спитався Миша.

І дітей немовби підмінили. Вони ніби втратили мову. Почали по-звірячому гарчати й дуже високо, мов пацюки, підстрибувати — вище за висоту власного зросту. Дякувати хоч, малі були, а то б неодмінно доскочили до нижньої гілки дуба. Вони шкірили зуби з величезними іклами, з губ скрапувала слина. Миша остаточно пересвідчився, що обличчя (морди?) справді зеленувато-синього кольору. Вже можна було б і стріляти, тільки спробуй влучити, коли вони так скачуть. Але страшно стало.

Припинили вони свій танець так само раптово, як і розпочали. На мить завмерли, мов кам’яні, а потім дружно розреготалися.

— Ага, дядьку, злякався?

— Та