Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Опершись на скелю, охоплена відчуттям мовчазної приреченості, Даґні спостерігала за безнадійними кружляннями літака, за його боротьбою, дослухалася до приреченого волання двигуна про допомогу, крику, відповісти на який вона була безсила. Літак різко впав униз, однак цей маневр виявився початком його прощального злету — він прорізав стрімку діагональ над вершинами і здійнявся у відкрите небо. Наче занурившись у простори озера без берегів, без країв, літак повільно потопав у ньому, зникаючи з поля зору.

З гіркотою і співчуттям Даґні думала про те, як багато йому не вдалось побачити.

«А я?» — подумала вона. Якщо вона покине долину, захисна завіса зачиниться перед нею так само щільно, Атлантида зникне під склепінням з променів, непроникніших за дно океану, а їй доведеться борсатися, намагаючись побачити неможливе, боротися з міражем первісної дикості, тимчасом як реальність усього, чого вона прагнула, ніколи більше не постане перед нею. Але тяжіння до зовнішнього світу, тяжіння, що викликало бажання рушити вслід за літаком, не стосувалось образу Генка Ріардена. Вона знала, що не зможе до нього повернутися, навіть якщо повернеться туди. Тяжіння стосувалося Ріарденової хоробрості, хоробрості всіх, хто досі боровся, щоб залишитися живим. Він не припиняв шукати її літак, коли всі решта давно вже облишили ці спроби. Так само він не відмовиться від заводів, не покине жодної обраної мети, якщо для її досягнення залишиться бодай один шанс. Чи була вона цілком переконана, що для світу «Таґґарт Трансконтиненталь» уже не залишилося жодного шансу? Чи була вона певна, що умови цієї боротьби передбачали остаточну марність мрій про перемогу? Люди з Атлантиди мали рацію. Вони цілком справедливо зникнули, бо знали, що в тому світі не залишають жодних цінностей. Але поки вона не переконається, що не залишилося жодного невикористаного шансу, жодної непочатої битви, вона не мала права залишатися серед них. Це запитання мордувало її кілька останніх тижнів, але вона не могла знайти відповіді.

Тієї ночі Даґні довго не могла заснути; лежала тихо і нерухомо — так само, як інженер, і як Генк Ріарден, — здійснюючи безпристрасні, точні, майже математичні розрахунки, не зважаючи на ціну і почуття. Даґні переживала таку ж агонію, як і Генк у своєму літаку: вона жила в мовчазному кубі темряви, вона шукала, однак не знаходила відповіді. Роздивлялася написи на стінах кімнати, майже невидимі на клаптях від світла зірок, але допомога, по яку зверталися ці чоловіки у свої найтемніші години, їй була недоступна.

— Так чи ні, міс Таґґарт?

Вона вдивлялася в обличчя чотирьох чоловіків у м’яких сутінках, що заповнювали вітальню Малліґана: Ґолта, обличчя якого було позначене ясною та безособовою уважністю науковця, Франциско, який приховав емоції за легкою усмішкою, що могла пасувати до будь-якої відповіді, Г’ю Акстона, співчутливого і м’якого, та Мідаса Малліґана, який вимовив запитання без жодної злостивості в голосі. За три тисячі кілометрів звідси цієї вечірньої години табло календаря спалахувало світлом над дахами Нью-Йорка і повідомляло: 28 червня. Даґні раптом здалося, що вона бачить його так чітко, наче табло висить над головами цих чоловіків.

— У мене ще один день, — твердо сказала вона. — Ви дозволите мені ним скористатися? Здається, я вирішила, але ще раз хочу все обміркувати. Я потребую всієї можливої певності.

— Звісно, — погодився Малліґан. — Насправді ви маєте час аж до післязавтра, до ранку. Ми зачекаємо.

— Ми й після того зачекаємо, — мовив Г’ю Акстон, — хоч і за вашої відсутності, якщо буде необхідно.

Даґні стояла біля вікна, обличчям до чоловіків, і відчувала задоволення, усвідомлюючи, що стоїть рівно, що руки її не тремтять, а голос контрольований, терплячий і безжальний, як і їхні голоси. На якусь мить це дало їй відчуття зв’язку з присутніми.

— Якщо вашу непевність, — сказав Ґолт, — зумовлено конфліктом серця і розуму — дослухайтеся розуму.

— Розглядайте причини, що роблять нас переконаними в нашій правоті, — сказав Г’ю Акстон, — але не зважайте на сам факт переконаності. Якщо ви не переконані, ігноруйте нашу впевненість. Не спокушайтеся підміною власного рішення нашим.

— Не покладайтеся на наше розуміння того, що для вас може бути найкраще у майбутньому, — мовив Малліґан. — Ми це знаємо, але користі від цього жодної, аж поки ви самотужки не вловите істини.

— Не зважай на наші інтереси й бажання, — сказав Франциско. — Ти не маєш зобов’язань ні перед ким, крім себе.

Вона всміхалась — не печально й не радісно, — думаючи, що жодної з цих порад не змогла б почути в зовнішньому світі. Знаючи, як відчайдушно вони прагнуть їй допомогти всім, чим можуть, вона відчула потребу запевнити їх, що все розуміє.

— Я дісталася сюди без запрошення, — тихо промовила вона, — тому сама нестиму відповідальність за наслідки. Я вже за них відповідаю.

Нагородою їй стала Ґолтова усмішка — немов вручений військовий орден.

Відвернувшись, Даґні пригадала раптом Джеффа Еліена, волоцюгу з «Комети». Пригадала, як сильно почала поважати його, щойно він запевнив, що добре знає, куди прямує, намагаючись зняти з неї тягар занепокоєння через його безцільні мандри. Вона усміхнулася, думаючи, що тепер відчула себе в обох ролях, і зрозуміла, що не існує вчинку мерзеннішого й нікчемнішого, ніж коли одна людина зрікається власного вибору, перекладаючи цей тягар на інших. Даґні почувалася напрочуд спокійно, впевнено і невимушено. Відчувала також і напругу, але то була напруга великої ясності. Піймала себе на думці, що чудово функціонує в режимі надзвичайної ситуації. «Я з нею в безпеці», — подумала Даґні й усвідомила, що думає сама про себе.

— Відкладіть це на післязавтра, міс Таґґарт, — повторив Мідас Малліґан. — Сьогодні ви тут.

— Дякую, — сказала вона.

Даґні стояла біля вікна, поки чоловіки обговорювали справи в долині. Тривала остання нарада місяця. Вони щойно повечеряли, — і Даґні пригадала свою першу вечерю в цьому будинку місяць тому. Як і тоді, вона була сьогодні в сірому офісному костюмі, а не в селянській спідниці, що її так приємно носити в спеку. «Сьогодні я ще тут», — подумала вона. І її рука владно оперлася на підвіконня.

Сонце ще не зникло за горами, але небо було рівномірно забарвлене глибоким, оманливо чистим синім кольором, що змішувався з блакиттю невидимих хмар, за якими ховалось сонце. Лише краї хмар окреслювала тонка полум’яна лінія: це скидалося на блискучу звивисту сітку неонових труб, подумалося Даґні… або на схему звивистих річок… або… або на мапу залізниці, відображену білими зорями