Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він поклав гаманця до кишені й помітив, що кучерявий парубійко ґречно всміхається до нього.
— Все клас? — поспитався парубійко.
— Га?
— Все гаразд?
— Все гаразд, — відказав Здоровань Луї. — Шукаю свого мурина.
— Ви нетутешній?
— Ні, — усміхаючись, відказав Здоровань Луї. — Нетутешній. Хочеш хильнути чарчину? Я пригощаю.
— Гріх відмовлятися, — сказав кучерявчик. — Можна, я гукну свого друзяку?
Він сказав своєму приятелеві декілька слів тією говіркою. Той усміхнувся і мовчки підвівся. Вони сіли навпроти Здорованя Луї. Од малого тхнуло парфумами.
— Від тебе смердить повією, — сказав Здоровань Луї.
— Я допіру з перукарні.
— Ага, он воно що… Як тебе зовуть?
— Мене зовуть Маріо, — сказав малий. — А приятель мій — італієць. Його зовуть Стараче, він матрос.
Стараче усміхнувся і кивнув мовчки.
— Він не знає французької, але він утішний, — сказав Маріо. — Ти знаєш італійську?
— Ні, — відказав Здоровань Луї.
— Та це нічого, от побачиш: все одно він утішний.
Вони забалакали між собою італійською. Це була дуже гарна мова, здавалося, вони співають. Здоровань Луї був трохи задоволений з того, що вони тут, бо це було хоч якесь товариство, та в глибині душі він почувався самотнім.
— Що вам замовити?
— Ну, — сказав Маріо, — аперитиву.
— Три аперитиви, — сказав Здоровань Луї. — Це що, вино?
— Ні, ні, це ще краще, от побачиш.
Офіціянт поналивав у три шклянки лікеру. Маріо налляв туди води, і лікер зробився шумким білим туманом.
— За твоє здоров'я, — сказав Маріо.
Він випив і втерся рукавом. Здоровань Луї теж перехилив свою шклянку: питво було нічогеньке, пахло ганусом.
— Он глянь на Стараче, — сказав Маріо, — він потішить тебе.
Стараче скосив очі; заразом він морщив носа, задирав брови і ворушив вухами, як той кролик. Здоровань Луї зареготався, та все те не припало йому до смаку: він подумав, що йому не подобається Стараче. Маріо реготав, аж падав.
— Казав же я тобі, — регочучи, мовив він. — Він утішний, цей хлоп'яга. Тепер він покаже тобі фокус із блюдцем.
Стараче поставив свою шклянку на стіл, затиснув блюдце у широкій долоні й тричі провів над нею долонею лівої руки. Після третього разу блюдце зникло. Користуючись подивом Здорованя Луї, Стараче застромив йому руку між коліна. Здоровань Луї відчував, як щось шкрябає йому між ногами, і рука знову виринула над столом, тримаючи блюдце. Здоровань Луї ввічливо засміявся, хоча Маріо ляскав себе по стегнах і просто-таки лягав од сміху.
— Ох ти, старий пройдисвіте! — казав він між двома вибухами реготу. — Казав же я: ти з нами умреш од сміху.
Потроху він угамувався; коли його лице набуло поважного виразу, поміж ними запала тяжка мовчанка. Ця двійця втомила Здорованя Луї, і йому трохи вже хотілося, щоб вони вшилися, та він подумав собі, що незабаром настане ніч і йому знову доведеться навмання іти довгими вулицями, які потонули в пітьмі, нескінченно шукати якийсь закуток, щоб повечеряти, і другий, щоб переночувати, і тоді його серце стиснулося, й він замовив іще три чарчини лікеру. Маріо нахилився до нього, й він відчув його запах.
— То ти, значить, нетутешній? — поспитався він.
— Нетутешній і нікого тут не знаю, — сказав Здоровань Луї. — А єдиного хлопця, котрого я тут знаю, не можу знайти. Може, ви його знаєте, — додав він. — Це мурин.
Маріо невизначено похитав головою.
Зненацька він, примруживши очі, нахилився до Здорованя Луї.
— Марсель — це місто, в якому розважаються, — сказав він. — Якщо ти не знаєш Марселя, то, вважай, ніколи в житті не розважався.
Здоровань Луї не відповів. У Вільфранші він часто розважався. А потім у борделях Перпіньяна, коли служив у війську: ото де було весело! Та він не уявляв собі, як це можна розважатися в Марселі.
— Ти не хочеш порозважатися? — поспитався Маріо. — Не хочеш піти до гарнюніх лялечок?
— Та ні, — відказав Здоровань Луї. — Тільки зараз мені хочеться кинути щось на зуб. Якщо ви знаєте якийсь шинок, то я радо пригостив би вас.
З настанням ночі все немовби розтеклося, лишилася тільки невиразна газоподібна маса, темна імла; вона ішла хутко, нахиливши голову і опустивши плечі, боялася зненацька спіткнутися об линви, а тому трималася біля перегородок; ото розчинитися б у нічній пітьмі, зробитися хмаркою імли в цих велетенських випарах і поволі розлізтися по швах. Та вона добре знала, що її біла сукня була немов сигнальний ліхтар. Вона пройшла палубою другого класу, не почувши ані однісінького звуку, крім вічного хлюпотіння моря; та скрізь були непорушні мовчазні люди, які вирізнялися на темному плоскому тлі моря, й у них були очі: вряди-годи гострий жарук пронизував темряву, вихоплював із неї обличчя, чиїсь очі блищали, дивилися на неї, потім гасли, і їй хотілося вмерти.
Треба було спуститися східцями, пройти палубою третього класу, піднятися ще одними східцями, прямими мов драбина й геть білими; якщо мене побачать, то ніхто й не сумніватиметься, його каюта зверху, вона там одна-однісінька; в цього ж чоловіка є робота, не може бути, що він тримав мене цілу ніч. Вона боялася припасти йому до смаку, а то ще посилатиме щовечора по неї стюарда в салон, як отой грецький капітан, та ні, для такого старого товстуна, як він, я надто вже худа, він буде розчарований, бо знайде одні лиш костомахи. Їй не хотілося стукати, двері були прохилені, він чекав її у пітьмі, він сказав:
— Заходьте, гарнюня моя.
Якусь мить вона вагалася, їй перехопило горло; рука втягла її до каюти, двері зачинилися. Її зненацька притиснули до тлустого черева, старі губи, що тхнули корком, розплескалися об її вуста. Вона піддалася, покірно думаючи собі: «Це ж професія, частка моєї професії». Капітан натиснув вимикач, і його лице випливло з темряви, білки його очей були водянисті й трохи голубі, з темною цяткою в лівому оці. Усміхаючись, вона вивільнилася; щойно засвітилася лампа, як усе стало набагато важче; до того моменту вона уявляла його собі темною масою, але зараз він постав перед нею в найдрібніших, найінтимніших деталях, їй доведеться кохатися з єдиною в своєму роді істотою, як і всі істоти на світі, й ця ніч, як і всі ночі, буде єдиною в своєму роді, ніч унікального й непоправного кохання, непоправно втрачена ніч. Мод усміхнулася й мовила:
— Зачекайте, капітане, зачекайте, ви надто поспішаєте: нам треба познайомитися.
Що це? Насторожившись, П'єр звівся на лікоть: пароплав, здавалося б, завмер на місці. Його вже три чи чотири рази знудило, один раз блювота, дуже бурхлива, зацебеніла носом, він почувався порожнім, але тверезим. Що це? — подумалося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.