Читати книгу - "Століття Якова"

– Чєго стал? – гаркнув уже інший офіцер, з двома зірочками.

– Так мені куди?

– Направо, – сказав капітан.

Через два дні Яків одягнув уже військову форму. Далі пройшов прискорений курс «молодого бійця».

Через два тижні їх повезли на південь – під Будапешт, казали.

Та не довезли, в Моравії застрягли.

19

Морава – річка у Моравії. Так і казали в їхньому полку. Не вельми велика й широка річка розділяла дві позиції. На тім березі – німці, а може, й мадяри, на цім – руські, совєти. Окопалися на схилі гірки. Позиція взводу, в якому рядовий Яків Мех тепер воює, нібито й вигідна. Прикривають окопи кілька ялинок, а найголовніше – два валуни, до них і стежка тулиться, що веде вниз, до води. Вони називають ту стежину поміж каміняччям, мимо двох обчухраних кулями ялинок і сосонки, мимо кущів на крутосхилі, що переходить у маленьке прибережне плато (пляцок, каже Яків), стежкою смерті. Бо на самій стежці лежать кілька їхніх мертвих товаришів, а ще більше – семеро чи восьмеро – на самісінькому березі. Бідака Мухаметзянов устиг котелком зачерпнути води, та так той котелок у воді й зостався. Видно, як хилитається на воді. Видать, міцно тримав узбек котелка, так міцно, що мертві пальці не відпускають. Та що з того... їм від того ще прикріше й сутужніше. Нестерпно хочеться пити, вже другу добу. Всередині пече, в голові геть паморочиться. Та й тушонку можна було б на вогнику розігріти, вкинувши у той же котелок, щось на суп схоже зварганити.

Та вода, хоч і недалечко, якась сотня метрів, а недоступна. Звабливо зблискує водна гладінь, особливо коли з-за хмари сонце виглядає. Ніби грає на сонці.

Чекали ночі, та німці й ніч вартували. Ліптіков, солдатик молоденький, пішов і не вернувся. Грицьку Костюку, з-під Рівного, більше повезло. Приніс трохи водиці, хоч і з руки лівої кров цибеніла. Та на три десятки людей – що то є! По ковтку не стачило.

Тепер зновика сидять. Бережуть патрони.

– Забули про нас чи що? – чує Яків голос.

– Отставіть разговорчікі! – то взводний лейтенант Карпушин. І ротний старлей Топар тут невідомо чого опинився, нібито реконгносцировку робити (тьху, яке слово), а назад не вибереться.

– Людоньки, що завгодно оддав би за ковток води...

– А жінку? Свою жінку...

– Та йди ти!

– Оддав би небось... По очах бачу.

Отака в них тиха балачка. Ясно, що без підмоги їм річку не форсувати. Навіть до берега на добіжать, постріляють, як сірих зайчиків. А пити хочеться нестерпно. Топар не витримує:

– Посилай кого-то єщо, лейтенант.

– Кого?

– Ти взводний, тєбє й вібірать. Кто врага может перехітріть.

Карпушин і вибирає. Обводить очима кандидатів у смертники. Ті свої очі відводять, голови опускають. Кому охота до карги в гості...

Нарешті відважується цей зовсім ще хлопчисько, що цілий взвод довірили.

– Лук’янець. Підеш ти.

– Чого я, товаришу лейтенант?

– Того що...

– Господи, та в мене троє дітей маленьких.

Лук’янець хреститься. Рукою, яка труситься.

– Харош, прекращайтє базар, давайте я...

То ступає чоловік із шрамом на щоці, з дивним прізвищем – Болиголова. Кажуть, зек колишній.

– Ех, мать моя родіна, я гноєвік...

Він бере щось схоже на відерце. Спершу повзе, потім перебігає від одного дерева до другого. Тоді по-кошачи стрибає вниз. Постріл. Пущена з того берега куля обриває політ дужого великого тіла. Воно ще летить за інерцією вниз.

Та Болиголова не вбитий. Зводиться спершу на коліна, потім на повен зріст. Йде, хитаючись, наче п’яний, униз. По ньому стріляють, але не влучають. Мовби граються.

– Сволочі, я піть хочу!

Болиголова кричить і стрімко збігає вниз. Падає на коліна, видно, як хлебче воду. Тоді плюскає собі на лице. Набирає у відерце й, зігнувшись, рушає назад.

– Обережніше неси, – не витримує котрийсь.

Куля наздоганяє Болиголову на півдорозі. Падає солдат. Котиться по схилу відерце. Все.

– Підводиться, – чути шепіт.

Але солдат зі шрамом не підводиться. Лежить, як инші. Тільки обіч стежки смерті лежить.

Сидять мовчки, може, півгодини, може, й цілу годину. Кожен гадає: хто наступний?

І тут старлей Топар каже:

– Пойдєш ти... Вот ти...

І в Якова пальцем тикає.

– Я... У мене тоже діти. Четверо.

І тут комроти каже тихо, але твердо:

– Ти вєрующий, тєбя не уб’ют.

– Я...

– Да ти... Я же відєл, как ти молілся. І крестік наверняка імеється? Єсть? Покажі...

– Є.

Яків показує хрестика. Командир роти радить: повісь хрестик поверх гімнастерки, щоб видно було.

Яків так і робить. Бере в руки останній котелок. Хреститься. «Зосю, дітоньки мої», – в думках промовляє. Повзе стежкою. Цьвохкають кулі. Але не влучають. Підбирає дорогою ще один котелок.

Ось і річка. До води рукою можна дотягтися. Він ще раз хреститься. Неслухняними пальцями бере хрестика, цілує. Тримає на долоні.

– Христьянин я, люди, вірующий, – шепче. – У Христа-Бога, Духа Святого і Матір Божу вірую.

Тихо, наче сам до себе, шепче Яків. Хіба ж почують на тім березі?

Руками, що раптом перестають тремтіти, набирає води в котелок. Надпиває. Тоді набирає в другий.

Тиша, ані шелесь, по обидва боки річки. Мовби хто заморозив тишу наприкінці зими.

Яків повертається спиною до ворога. Тоді рушає. Йде, ледь нахилившись. Будь, що буде. Будь, що...

Жодного разу не стрілили по ньому. Побачили, як хрестився, хрестика побачили? Чи Господь слова його почув?

Вертається Яків у окоп, відчуває, як підгинаються ноги.

– Ну, молоток, – чує чийсь шепіт. – Нєужелі Бог єсть в самом дєлє?

Судома стискає горло Якова.

...Ще три рази ходив Яків по воду. І жодного разу по нім не стріляли. Ци то німці, ци мадяри з того берега.

20

Понівечене гарне місто – Яків таких будинків і у Варшаві не бачив, тих, що уціліли, – лишилося позаду. Живим лишився і Яків, тільки дряпнуло руку. Шкіру здерло, покривавило трохи. Тико то не Будапешт був, Дьєр місто звалося.

Біг, як усі в атаку, і під містом, і вулицями од будинку до будинку перебігав. Стріляв з автомата. Чи влучив, убив когось? Хтозна. Не дивився. Його ж кулі обминули, хоч і пролітали зусім поряд.

І от їх машинами привезли зновика в Німеччину. Дихала на повні груди рання весна, от-от мали зацвісти садки. В таку пору, казали солдати,