Читати книгу - "Шантарам"

And you really, really got me, isn’t it going!

Ми знай горлали ту пісню, простуючи дорогою, що провадила до міста, аж назустріч трапився білий «Амбасадор». Минувши нас, він розвернувся, так само поволі проїхав назад і звернув на узбіччя. З автомобіля вийшло четверо, водій лишився на місці. Найвищий підійшов до мене і, схопивши за сорочку, щось прогарчав на маратхі.

— У ч-чому річ?..— вичавив я тією ж мовою.

Збоку підскочив ще один і так стусонув мене, що голова моя сіпнулася назад. Потім я отримав ще два удари по зубах і по носі. Я позадкував і, наступивши на щось, відчув, як підігнулася нога. Падаючи, я побачив, як Прабакер кинувся назустріч бешкетникам, намагаючись зупинити їх. Зібравши всі сили, я схопився на ноги і навіть зумів кілька разів дати здачі. Хук зліва і удар правим ліктем згори вниз, два найкращі прийоми в будь-якій вуличній сутичці, вийшли непогано. Прабакер впав поряд зі мною, схопився і заробив такого стусана, що все у нього попливло перед очима. Я хотів підійти ближче, щоб захистити його ногами, але знову спіткнувся і впав, Удари і стусани посипалися на мене зусібіч. Я затулився, як міг, а в голові у мене хтось тихо повторював: «Це мені знайоме. Знайоме».

Троє навалилися на мене, а четвертий вправно обнишпорив мої кишені. Раптом почувся голос, що благав бандитів і заразом сварив їх. Це був голос Прабакера. Він звинувачував їх в тому, що вони ганьблять свою країну і свій народ, грабують і б’ють чужинця, гостя їхньої країни, який не зробив їм нічого поганого. Говорив він досить недоладно, зате пристрасно — примудрився обізвати їх нещасними боягузами і згадати Махатму Ганді, Будду, Кришну, матінку Терезу і боллівудськую зірку Амітаба Баччана[57]. Це подіяло. Ватажок наблизився до мене і присів навпочіпки. Я хотів був підвестися і знов вступити в бій, але мене притиснули до землі. «Це мені знайоме. Це знайоме».

Чоловік зазирнув мені у вічі. Обличчя його було жорстке і дуже нагадувало моє власне лице. Задерши сорочку, він щось засунув під неї. Це був мій паспорт і годинник.

Люто зиркнувши на Прабакера, бандити залізли до авта. Двері зачинилися, і «Амбасадор» рвонув з місця, жбурнувши на нас грязюкою з-під коліс і градом жорстви.

Прабакер обмацав мене, щоб подивитися, чи немає серйозних травм, а потім почав скиглити і рвати на собі волосся. Він проклинав себе за те, що повів мене в цей шинок і допустив, щоб ми так напилися. Казав, що краще б сам заробив усі ті синці, які перепали мені. І це було зрозуміло: постраждала його професійна гордість, репутація найкращого бомбейського гіда. А його пристрасній, безмежній любові до Бгарат Матаджі, Матері-Індії, завдали такого удару, що з ним не могли зрівнятися ніякі тілесні страждання.

— Тільки одну річ треба зробити, Ліне,— говорив він, коли я вмивався у просторій ванні нашого готелю.— Коли ми повернемося до Бомбея, ти повинен написати своїм рідним і своїм друзям телеграму, щоб вони послали тобі грошей, а потім піти в своє новозеландське посольство і написати скаргу на свої надзвичайні обставини.

Втерши лице, я подивився на себе в дзеркало. Травми були не такі вже значні. Під оком розцвів синець. Ніс розпухнув, але не був зламаний. Губи були розбиті й теж набрякли, на щоках і на підборідді були садна. Все могло бути й гірше. Я виріс у небезпечному районі, де хлопці з робітничих родин воювали проти хлопчаків з інших вулиць і не любили таких одинаків, як оце я, що не бажали пристати до їхнього гурту. Ну, а потім була в’язниця. Ніхто не бив мене так жорстоко, як тюремні наглядачі, яким платили за те, щоб вони підтримували лад і спокій. Про це й казав мій внутрішній голос. Він згадував, як троє чи й четверо наглядачів з дисциплінарного підрозділу тримали мене, а ще троє чи й четверо молотили мене кулаками, палицями і ногами. Якщо тебе гамселять люди, що мусять бути «хорошими хлопцями», то після цього з розумінням ставишся до «поганих хлопців», що на тебе напали. Бо як «хороші хлопці» приковують тебе кайданками до муру і починають щосили лупцювати, то здається, що це вся система, весь світ ламає тобі кістки. Щоночі нам не давали спокою крики людей, яких безжально катували наглядачі.

Дивлячись у власні очі в дзеркалі, я думав про те, що сказав Прабакер. Він не знав, що я не міг звернутися до новозеландського посольства, не міг написати друзям і родині, тому що поліція стежила за ними, аби зловити мене, тож ніхто не міг мені допомогти. Бандити забрали у мене все до останнього цента. Я не міг не оцінити іронії цього випадку: пограбували колишнього грабіжника! Що там казала Карла перед моїм від’їздом? Ага: «Не напивайся».

— У мене немає грошей в Новій Зеландії, Прабу,— сказав я йому, коли ми повернулися в свій номер.— У мене немає рідних або друзів, які могли б допомогти, і я не можу звернутися до посольства.

— Немає грошей? Зовсім?

— Так, зовсім.

— І ти не можеш нізвідки їх дістати? Ні з якого місця?

— Ні,— відповів я.

— Це дуже велика проблема, Ліне, якщо ти пробачиш, що я кажу просто в твоє побите і подряпане обличчя.

— Я знаю. Як ти гадаєш, ми можемо загнати мій годинник господареві готелю?

— Так, Ліне. Я дуже впевнено думаю це. Це дуже чудовий годинник. Але я не так упевнено думаю, що він заплатить велику справедливу ціну. У таких справах індійський бізнесмен ховає свою релігію в задню кишеню і висуває на тебе дуже жорстку торгівлю.

— Це неважливо,— сказав я, застібаючи пряжки на рюкзаку.— Головне, щоб ми могли заплатити за номер і купити квитки на потяг до Бомбея.

— Це дуже-дуже серйозна проблема, Ліне,— скиглив Прабакер, коли ми йшли коридором.— Якщо в Індії немає грошей, в цьому зовсім немає нічого кумедного, це точно.

Він спохмурнів і таким залишався до самого Бомбея. Гроші за годинника дали мені змогу не лише заплатити за номер в Аурангабаді й